— А-а-а… — несамовито заволав Лейтенант і, скинувши з себе заціпеніння, метнувся до виродка. Той не намагався ні тікати, ні захищатися, тільки продовжував кричати, і коли Лейтенант дістався до нього і з усієї сили ударив ребром долоні під вухо, голова істоти навдивовижу легко відділилась від тулуба і полетіла на землю, немов бутафорська, а з обірваної шиї вдарив струмінь яскраво-червоної крові.
Видовище було просто жахливе, однак зараз воно аніскільки не займало Лейтенанта. Навіть не глянувши в бік своєї жертви, він кинувся до Сержанта і, віднявши йому руки від обличчя, побачив на місці правого ока огидне криваве місиво.
— Потерпи, любий хлопчику, потерпи трішки, мій дорогий, — забурмотів він тремтячим голосом, беручи на руки холонуче тіло. — Зараз я все влаштую, потерпи трішки…
Він поніс Сержанта вздовж кущів і, обігнувши їх, рушив до КПП. Звідтіля почулися перелякані зойки, дзенькіт розбитого скла, і ще до того, як Лейтенант почув звуки автоматних черг, його добряче стусонуло в груди і обпекло, наче вогнем.
— За що, за що? — прошепотів він сам до себе, опускаючи тіло Сержанта на землю. А тоді не тямлячись від люті і закривши голову руками, одчайдушно кинувся вперед.
Несподівано постріли стихли, потім щось коротко гупнуло, і враз Лейтенант відчув, що кудись зникають, розчиняються у всеохоплюючому мороці і земля, і небо, і тіло, і душа, а єдине, що можна ще зробити, — це зібрати докупи залишки останніх сил і несамо-вито, страш-но за…кри…ча-а…
— Продовжуйте, сержанте, продовжуйте, — підбадьорливо кивнув Генерал невисокому опецькуватому хлопцеві. Той кілька разів глибоко вдихнув та видихнув повітря і повів далі:
— Як тільки пан капітан вийшов з лісу, він тут же зупинився і раптом ди… страшно закричав. Там на узліссі ростуть кущі, і тому спочатку я нічого не зрозумів. Потім пан капітан витягнув пістолета, і тут… воно заревіло таким голосом, що у мене віднялися ноги.
— А як… воно кричало? — поцікавився Генерал, скориставшись невеличкою паузою.
Сержант тим часом дістав з кишені хустинку і витер спітніле обличчя.
— Тоді я сприйняв це просто як ревіння, але тепер… мені здається, що воно кричало «Ві-ту» чи навіть «Ві-тю».
— Продовжуйте…
— Пан капітан почав стріляти, і тут… з-за кущів вискочило чу… чудовисько… Воно вдарило пана капітана по голові, і вона… вона… злетіла з плечей… а воно… побігло назад… Тут до мене повернулися сили, і я заскочив до КПП. Хлопці вже стояли біля вікна з автоматами в руках і були дуже налякані… Коли воно з’явилося знову з іншим чудовиськом на руках, дехто з хлопців закричав від страху і почав стріляти, але… здавалося, кулі просто відскакують від нього. І тоді мені наче хто шепнув на вухо, щоб я зарядив гранатомет… Коли я підвівся, чудовисько вже неслося на нас, закривши голову руками… Я весь тремтів від жаху, але воно бігло прямо… і я… поцілив у нього… І тільки після цього ми стали викликати чергового…
— А Ви не могли б трохи детальніше описати це… чудовисько? — втрутився в розмову Вчений.
Сержант перевів на нього страдницький погляд і судомно ковтнув слину.
— Воно було… воно було майже зовсім голе і… і жахливе… Ви розумієте… воно вдарило капітана… пана капітана по голові… і голова відлетіла, як капустина!.. Ви… Ви розумієте?..
У нього починалась істерика, і Генерал змушений був завершити розмову:
— Спасибі, сержанте, більше запитань немає. Ви вільні. Даруйте, але уникнути цього ми ніяк не могли.
Сержант підвівся з крісла і, схлипнувши, нетвердою ходою попрямував до дверей. Уже взявшись за клямку, він раптом на мить завмер, повільно обернувся і сказав:
— Пане генерале, я тільки що згадав ще одну деталь… На ногах в обох чудовиськ були… військові мокасини.
— Добре, спасибі. Можете йти, — закивав головою Генерал.
Коли двері за сержантом зачинилися, в кімнаті повисла гнітюча тиша.
— Бідолашні хлопці, — пробурмотів Генерал, але, впіймавши на собі якийсь дивний погляд Вченого, закашлявся і продовжив зовсім про інше: — Вони, напевно, збожеволіли, помітивши у собі ці страхітливі зміни…
— Не знаю, може, й так, а може, й ні, — понуро відказав Вчений і, зауваживши Генералову реакцію, неохоче пояснив: — Розумієш, опромінені піддослідні тварини чомусь зовсім не цураються одне одного, але починають сахатися від людей і не приймають звичної їжі. Просто вмирають з голоду, та й усе… Намучились ми з ними, аж поки хтось не здогадався дати опроміненим кроликам такої ж опроміненої трави… — при згадці про це Вчений усміхнувся, але раптом вдарив себе кулаками по лобі і розпачливо застогнав: — Але чому, чому все так жорстоко, чому все так жахливо?!!