Володимир Венгловський
Чужий у Міфгороді
— Людино, зустрічай, чорт прийшов! — вигукнув Марк Самуїлович Райхер, з'являючись у дверях.
Я злегка сторопів — Марк, котрий зазвичай ходив у костюмах, тепер красувався у білій футболці з написом на грудях: «Ветеран розумової праці», а на голові мав чорного капелюха. У його руках заклично дзенькала строката господарська сумка.
— З глузду з'їхав? — поцікавився я, замикаючи за гостем двері.
— Повністю.
— А це що? — помацав я футболку.
— Львівський сувенір, — посміхнувся Марко. — Їздив на екскурсію до того, як усе тут нає-е-е…вернулося.
— Марку! — розсміявся я. — При дітях у школі ти теж так висловлювався?
— А що діти? Вони більше нас знають. Сашко, на душі у мене сьогодні щось неспокійно. Зайвим себе відчуваю у Міфгороді. Чужим.
Від нього тхнуло спиртним. Я кинув погляд на настінний годинник — і коли він лише встиг? А головне, чим?
Марк підійшов до вікна. Крізь запорошене скло виблискувало сонце. Підвіконням проскакав рудий Злидень, життєрадісно прокричав «цвіньк-цвіріньк», мабуть, згадавши пернате минуле й злетів униз.
— Знаєш, Сашко, досі я вважав це місто своїм, а тепер…
— Дурниці! — перебив я. — Дрібниці й дурниці. Забудь. Чого це тебе коротнуло? Чужий тут я, а не ти. Ти ж тепер чорт у Міфічній Реальності… Як ти сказав? У Міфгороді?
— Вчора ми вирішили перейменувати місто. Неофіційно поки що.
— «Ми», — невесело сказав я. — А людину не покликали…
— Вибач.
У дворі, під занедбаним бігбордом хлопчаки-чортенята ганяли м'яча. Немов футбольний знавець, на бігборді вмостився Гайворон з надітим на дзьоба пенсне.
— Страшно мені, Сашко. Гірше, ніж в Афгані. Я-бо, може, й не чужий. Але ти ж, як був людиною, так і залишився! Давай вип'ємо, га? Що нам лишилось, Лета чи Прана?
Марк урочисто дістав з сумки пляшку «Оковитої на бруньках».
— Природною-бо смертію — ніхто. Усі протиприродно й надто рано, — виголосив він.
— Де взяв?! — здивувався я.
— Раритет! Можна сказати, артефакт минулої реальності.
— З якої нагоди?
— Да ти шо?! День десантника! — Марк зняв капелюха, блиснувши лисиною, й натяг на голову вицвілий блакитний берет.
— А-а-а! Тоді додамо ще давніші знахідки! — Я поліз до тітчиного буфету — діставати грановані склянки.
— Три? — підняв бров Марк. — Відчував же, що ти не сам!
До вітальні зайшов капітан десантних та дуже озброєних військ Матвєєв.
— Здрастуйте, — привітав він нового гостя.
— Здоров-був, десантуро! — Марк зняв берета та жартівливо вклонився, демонструючи маленькі ріжки. — Вип'ємо?
— Дякую, але на службі — ні-ні, - й Матвєєв по черзі потиснув нам руки.
Мою долоню капітан стиснув сильніше, ніж було потрібно.
— Гадаю, ми домовились? — запитав він, та, не чекаючи на відповідь, пішов.
— Чого хотіла ця неказкова істота? — поцікавився Марк, ледь зачинилися двері.
— Хто його зна… Сам ніяк не збагну… Провадить зі мною інтелектуальні розмови.
— Вже усе розбовкав?! — гримнув Марк.
— Аж ніяк. Щоб розбовкати — треба знати. А що я знаю?..
— Ну, ясно — таємниці, секрети і все таке, — погодився Марк — Давай, вже вип'ємо.
По підлозі заcтукотів чортячий хвіст, що вислизнув з-під пояса мого друга. Хвіст із дбайливо зачесаною китичкою та блакитним бантиком на кінці.
Усе почалося з місяць тому. Прокинувшись одного ранку, місто та його мешканці виявили, що вони зовсім не те, ким і чим були вчора. Їх заполонила Міфічна Реальність.
Комп'ютера не ввімкнути, хоча струм б'ється. Мобільниками теж можна цвяхи забивати — покриття наче корова язиком злизала.
«Все через мене, дядьку Сашо, — прошепотів мені якось сусідський Олежик. — Я дуже-дуже бажав опинитися в казці». Нічого собі казочка! Веселішої не вигадати.
От тільки менталітет не змінився — працювати ніхто не хоче. Траву й ту не скосять. Онде, все подвір'я заросло, просто поле чудес якесь. Сусідка знизу — Русалка Польова, гасає двором серед колосистої зелені. А на горищі ночами, щось дрібне шур-шур-шур, шкряб-шкряб-шкряб. То й намагаюся більше вдома сидіти — так спокійніше.
Сусід із п'ятого поверху — відьмак. Кум Микола — упир.
А найкращий друг, Марк Райхер — чорт.
Один я людиною залишився. Й запаси спиртного скінчилися.
— Це все підступи інопланетян! — повідомив «по секрету» кум-упир. — Сам бачив: летюча тарілка над містом кружляла, блимала серед ночі зеленими вогнями.
Тарілка, чи не тарілка, але нагнали військових, а потім ще вчених — стало непереливки. Тепер місто оточено блок-постами, а нелюдь живе за колючим дротом — не вирвешся. Бояться нас, як мій рогато-хвостатий друг Марк — ладану.