— Кажуть, по всьому світу зони стародавніх міфів з'являються, — сказав якось увечері злий і тверезий Райхер. — В індіанців кетцалькоатлі літають, у греків — кентаври гарцюють, у Японії — каппи плавають і ці, як їх… із носами… — Він зобразив, якої довжини має бути ніс. — А! Тенгу!
— Звідки знаєш? — поцікавився я.
— Та так, чутки світом мандрують, — недбало махнув хвостом Марк. — Кажуть, що міфозони виникають, а через деякий час щезають разом зі всіма зміненими. От залишимось ми тут — і баста! Зникнемо! Тікати треба.
Він подивився у вікно та раптом схопив мене за руку:
— Ой, не можу! Тримай!
— Що?! Що сталося?!
— Місяць! Не можу дивитися — вкрасти хочу!
— Ти ж літати не вмієш, — здивувався я.
— Хто сказав? Може, й умію. Не пробував іще. Знаєш, я все більше відчуваю себе цією парнокопитною худобиною, а не людиною.
А ще Марк зізнався, що прив'язується до ліжка, щоб не полетіти уві сні.
— У всьому винні археологи! — заявив він. — Пам'ятаєш, як вони рилися поблизу міста? От і витягли якусь чортівню.
— Еге ж. А в усіх інших міфомісцях — теж археологи?
— Не подумав, — зізнався Марк. — Слухай, а, може, немає ніяких інших, крім нашого, га? То я вигадав просто?
— Це ти можеш, — зітхнув я.
Як мені казав той вояка Матвєєв?
— Поряд із нами є цілий світ, створений протягом тисячоліть людською уявою. У ньому існують вигадані міфи, та втілюються у життя мрії. Ваше місто попало під його вплив на дійсність. Змінену Реальність потрібно вивчати. Пам'ятаєте слова Мічуріна? Узяти дари природи — наше завдання. А ви — «свободу!» «Вільне переміщення!» Ви ж тепер нелюди! Ви — змінені, потенційна небезпека для всього людства.
— Але я — людина, — сказав я капітану.
— Ви були тут, коли все трапилось! Хто його зна, який жарт захоче зіграти з вами Змінена Реальність?
Ось так — ні з ким не зв'яжешся, допомоги не попросиш. Мов у концтаборі живу — навколо варта з кулеметами. А по ночах під вікнами колобродять русалки та відьмаки-сусіди із чортами-друзями…
Життя вдалося.
— Ти людина, — прошелестіла русалка.
— Знаю, — відповів я.
— Ти не наш, — просичав відьмак.
— Еге ж, — кивнув я.
— Забирайся геть! Іди до своїх.
— Я вже вдома…
Не встиг Матвєєв вийти, як на дворі почулися вигуки Польової Русалки.
— Залоскотати хоче, — повідомив Марк.
— А в тебе як виходить сюди добиратися?
— Я їй не подобаюся, — зітхнув мій друг. — Ет, ніякого особистого життя.
Він підняв до очей майже порожню пляшку, прискіпливо роздивився залишки горілки на самому денці, затим перехилив та підставив рота.
Гайворон перевірив час, кинувши погляд на міську вежу з годинником, піднявся і важко полетів у бік околиці. На дорогу вийшов вовкулака із плакатом: «НІ ВТРУЧАННЮ АРМІЇ. СВОБОДУ МІФІЧНОМУ МІСТУ!»
— Все це добром не скінчиться — згадаєш мої слова, — сказав Марк, ставлячи пляшку на підвіконня. — Дограються до стрілянини. У військових давно вже руки сверблять. О! Дивись, ще одна виповзла.
До вовкулаки приєдналася сусідка-відьма. Ось хто просто став сам собою: мегера вона мегера і є — у будь-якій реальності.
За хвилину по траві підпливла Польова Русалка.
Я був таким, як усі. Нічим не кращим і не гіршим. Працював, кохав, ходив на полювання. Вдавався в обжерливість, урешті-решт. Чому я залишився людиною, а всі, навіть горобці в цьому божевільному місті, втратили стару подобу?
— Чому я, саме я — чортом став? — ніби почувши мої думки, запитав Марк. — Що й кому я поганого зробив?
— Можливо, мені також краще було перетворитися на чорта, ніж залишитися ізгоєм, — тихо сказав я. — Тут я чужий. І піти не можу. Та й не хочеться. Може, я лише зовні людина, а всередині — чудовисько якесь? Змій підколодний.
— Усередині? — поцікавився Марк. — Прислухайся. Не сичить?
Я прислухався.
— Ні, жодних змін не спостерігається. Лише їсти кортить. Може я й не монстр, як гадаєш? Як тоді довести іншим, що я свій?
На вулиці зібрався натовп демонстрантів і попрямував у бік армійського табору.
— Тиждень мітингують… Ой, дограються… — пробуркотів Марк. — Знаєш, як гидко виглядає засипана тирсою кров на асфальті? Йду я, мабуть, додому.
Прочинивши вікно, він жбурнув порожню пляшку в найближчого Злидня. Не поцілив. Той лиш сердито глянув на нас, немов приміряючись, кому ж саме принести невдачу.