Стрілянина розпочалася наступного дня. Марк увалився до мене, тримаючись за скривавлену праву руку.
— Ти що?! — закричав я. — Тобі воно навіщо? Дай подивлюся…
— Навиліт, — крізь зуби просичав Марк. — Фігня, подряпина. Дурень, тому й пішов! Ай, що ти робиш?!
— Та стій жеж! Десь тут у мене був перекис водню… — я відчинив шафку. — Коли потрібно — завжди шукаєш… Є! Ось і бинт. А тепер терпи!
— Та ж терплю я, не маленький. Я ж у Афгані… Обережніше! Ай… У Афгані!.. Та кінчай ти вже!
— Зараз-зараз… — Я завершив накладати пов'язку та відрізав бинта кухонним ножем.
— Ідіоти! Барикади будують! Їх же перестріляють як… як…
За вікном дорогою поважно йшла Рябенька Курка, тримаючи у дзьобі маленький кошик, в якому лежало яйце. Вона зупинилася коло бігборда, поклала ношу в придорожній пил і, шанобливо кланяючись, відійшла. Із бігборда чорною тінню злетів Гайворон, оглянув яйце крізь пенсне й заперечно похитав головою.
— Кажу — ідіоти, — тихо промовив Марк.
Здалеку чулися постріли. Гупнув вибух, задрижали шибки. Десь верескнула мавка. По дорозі двоє чортів попід пахви вели до місця військових дій дебелого Вія, в якому вгадувалася технічка школи номер п'ять Марія Потапівна Нечуйголова.
— Сашко, — дивлячись кудись крізь мене, сказав Марк.
— Що?
— А якщо це тест? Випробування, га? Я тут подумав…
— Марку, ляж на диван, тебе поранено!
— Тест… На живучість, на терпимість, урешті-решт.
Пов'язка на руці Райхера просякла кров'ю.
— Хтось мусить залишатися людиною, Сашко.
— Про що ти кажеш?! — закричав я.
Автоматні черги застукотіли зовсім поряд.
— Ти — людина. Єдиний, хто не змінився. Ти не винен, що вибір припав на тебе. У казках — такі закони.
— Та який, до біса, вибір?!
— В казці… в казці завжди є головний герой. Решта — тло, декорації. Тепер ти мусиш вирішувати за всіх.
— Навіщо ти тут? — ошкірився вовкулака.
— Це мій дім, — відповів я.
— Тоді, що тобі треба? — спитала відьма.
— Просто жити, — сказав я. — Тут.
— Ти з дуба впав? — я піднявся на ноги і визирнув у вікно: над самим будинком з гуркотом пройшла пара бойових гелікоптерів. — Або інформація просто з неба спустилася?
— Точно! — сказав Марк. — Прилетіла з Орлом, Пташиним Царем. Він дещо сказав мені там, біля барикад: «Казковий Герой повинен знайти вкрадене Яйце».
— А я, виходить, Казковий Герой? Дивні у вас ідеї, Марку Самуїловичу. Теж мені — знайшли Котигорошка! Що ще загадав мені зробити твій крилатий мудрець?
— Майже нічого. Він у мене на руках помер. Куля у серце — не порозмовляєш.
— Е-е-е… Гм-м. То що мені, по-твоєму, варто зробити, Марку? — запитав я. — Що від мене залежить? Хто й чого від мене чекає?
Мій друг знизав плечима.
— Бог. Природа. Наша земля, врешті-решт… — Марк почухав маківку між рогами. — У казках Герой завжди знаходив те що всіх рятує.
— Йому ще й друзі допомагали. Один лисий дідько в мене вже є, - посміхнувся я. — То що за яйце я маю шукати?
— Яйце-райце — дарунок щастя. Майже як Золота Куля, пам'ятаєш? — він схопив мою руку і до хрускоту стиснув пальці. — Ти повинен це все зупинити.
— Божевілля якесь… Де ж мені його шукати?
— То ти згоден?
— Ні!
— От і домовились. Орел сказав ще лише одно слово: «Вирій». Гадаю, що крадій ховає Яйце там.
— Не зрозумів…
— Це такий собі небесний острів, куди відлітають на зиму казкові птахи та відповзають змії, - пояснив Марк, — типа раю.
— В рай не хочу — помирати не збираюся!
— Не боїсь, — сказав Марк. — Можна піднятися живцем. Ще й повернутися. Знати б тільки де вхід. У місті його точно немає…
— Лишилася дрібничка: знайти вхід до ра… Вирію, піднятись, відібрати яйце у зловісного крадія, та спуститись, так?
— Саме так… Тільки, пригадується, що у казці Змій був, котрий Яйце поцупив.
— Оце так… Змій?!
У вулиці ревонув та замовк потужний двигун. У раптовій тиші почулися вигуки, а потім пролунав постріл.
— Рушниця де? — кинувши погляд назовні, Марк відскочив від вікна.
— Яка?
— Твоя, йолопе! Ти ж мисливець!
— Та я ж лише по птиці… А що там?
— Твій приятель Матвєєв. По твою душу.
Тіло пройняли дрижаки. Я ж вразливий. Так недовго й інфаркт заробити. Цікаво, у казках герої на серце не слабують?
Кроки по сходах.
— Мерщій! — скомандував Марк, тягнучи мене до балконних дверей.
Ми вискочили на зарослий виноградом балкон. «Так і не встиг засклити після смерті тітки», — майнула думка.