«Бах! Бабах! Хрясь!» — тріщали під ударами вхідні двері.
— Злазь! Хутко!
Третій поверх же! Я озирнувся й перехрестився на ікону, що висіла у кутку. Далі руки діяли самі — я схопився за виноградну лозу та почав спускатись.
«Ой, чи витримає?»
Витримала! Ноги торкнулися м'якої трави. Марк зістрибнув слідом.
— Ані руш! — десантник, що чатував біля входу, звів автомат.
Марк рвучко кинувся під дуло і від усієї чортячої душі буцнув вояка у підборіддя. Десантник без звуку впав на спину.
Нокаут!
Марк встиг на льоту перехопити зброю здоровою рукою та дав коротку чергу по вікнах моєї квартири. Посипалося скло.
— Ти чого?! — заволав я. — Може…
— Не може! — відрізав Марк. — Тікаймо!
Ми упірнули в арку між будинками. Під каблуком хруснуло скельце. Пенсне… Під стіною, купою скривавленого пір'я борсався підстрелений Гайворон.
— Стій… Не можу більше, — простогнав я. — Серце.
— Можеш, трясця твоїй матері. Ти ж Героый! Цей Матвєєв не даремно підкочувався. Він теж Яйце шукає. Це ж влада, всемогутність! Хитрий, сволота — свого не впустить.
— Куди… Уф… Куди ми біжимо?
— Єгеря Качуру пам'ятаєш?
— Того п'яничку? Авжеж.
— Щось мені він, був, про Вирій муркотав.
— Муркотав?..
Качура став паном Коцьким. Здоровецький гладкий котяра в гумових чоботях і пошарпаному дитячому костюмчику вийшов нам назустріч із лісового будинку та з скоса поглянув на «калаш» у Маркових руках.
Райхер стояв у розірваній футболці, з пов'язаною рукою — достоту місцевий Рембо. Розтріпаний блакитний бантик на хвості нервово шурхотів серед опалого листя.
— Качура? — спитав я.
Кіт кивнув.
— Потрібна допомога, — додав Марк.
Махнувши лапою, Коцький першим увійшов до хатки. Ми — слідом. В темнуватій кімнаті виявилося несподівано чисто. По кутах більше не громадилися порожні пляшки. На столі в дерев'яній рамці красувалася світлина рудої Лисиці.
— Жінка? — кивнув Марк.
Пан Коцький почервонів крізь густе хутро та опустив очі.
— Ти розмовляти ще не розучився? — Марк обережно поклав на стіл автомата.
— Няв! Тобто, так, звісно! — заторохтів Качура. — Зараз жінка з… лісу повернеться, курочку спечемо… Чайок заваримо. Завжди раді… гостям.
— Будуть тобі гості — не збереш кості! Військові заявляться з хвилини на хвилину, — Марк нагнувся й приклав вухо до підлоги. — Чую, вже близько. Де вхід у Вирій?
— Вій… військові? — затнувся Коцький.
— Де Вирій? Ну! — Марк ляснув долонею по автомату. Портрет Лисиці зі стукотом перекинувся.
Коцький позадкував, наштовхнувся на стіну. Марк нахмурився.
— Ти ж розумний, Котяро. Давай, кажи вже.
— Дубом можна піднятися, — відповів Коцький. — Пам'ятаєте, де ми востаннє пияч… святкували після полювання? Тепер він до неба доріс.
— Пам'ятаєш? — підняв на мене очі Марк.
Я кивнув.
— То чого ти чекаєш?! Котяро — веди!
— А ти? — узявшись за ручку, я зупинився біля дверей.
Марк недобро посміхнувся.
— Трохи затримаюся. Стіни товсті — гарне місце для оборони.
— Ти… Марку, не верзи дурниць.
— А як же жінка? — подав голос Коцький. — Ні, я її шукати піду…
— Уперед! Бігом!! — гаркнув Марк, виштовхуючи нас за поріг.
І ми побігли. Лиш хата зникла за деревами, ззаду почулися одиночні автоматні постріли.
Дуб виріс від часів нашого останнього полювання. Згадалася фотографія. Петро Антонович — директор школи номер п'ять стоїть у центрі з грізним «Бенеллі» дванадцятого калібру у руках. Я красуюся з лівого боку, упершись долонею о віковий стовбур. Десь праворуч з скраю світлини визирає Качура. Марка на знімку немає — він фотографував.
Ким ми стали тепер? Один — упир, другий — чорт, третій — кіт.
А я — зрадник, який покинув друга.
Боягузливий герой.
Виродок, який мусить усе за всіх вирішувати.
Я знайду те кляте чарівне Яйце, Марку!
Зелена крона тонула у рожевих хмарах. Ви-со-чінь! Поплювавши на руки, я вчепився в зморшкувату кору та притиснувся до Дуба всім тілом. Там, усередині, нуртували живі соки й, здавалося, що десь у глибині могутнього дерева стукає серце. Я підтягнувся, вхопився за наступну заглибину у корі. Казкові герої — народ живучий.
Хмари лагідно стелилися попід ногами. Втоми не відчувалося, ніби не дерся щойно з останніх сил. Напевно, Цар-Дуб допоміг мені, давши сили давно не тренованому тілу. Ось тільки сорочка порвана, забризкана кров'ю з подряпин на руках і грудях.
Весь світ під ногами. А на самому обрії височіють туманними замками гори.