— О, Джубале, дякую! — сказала вона, а потім додала: — Не думаю, що зможу зараз когось доглядати: сьогодні в мене вихідний.
— Добре. Тоді ти в укритті. Чим бажаєш зайнятися?
— У мене не було часу подумати... Гадаю, потрібно зв'язатися з банком, щоб отримати трохи грошей... — Вона замовкла, намагаючись згадати свій баланс. Він ніколи не був великим, і вона інколи забувала цифри...
Джубал відволік її:
— Якщо ти вийдеш на зв'язок з банком, то негайно отримаєш копів на порозі. Чи не краще залишитись тут, поки вся ця історія трохи стихне?
— О, Джубале, я б не хотіла обтяжувати тебе.
— Ти вже обтяжила мене. Не хвилюйся про це, дитинко. Тут завжди є гості — одні приходять, інші йдуть... Одна родина жила тут сімнадцять місяців. Але ніхто не обтяжує мене проти моєї волі, тож розслабся. Якщо ти будеш така ж корисна, як і гарна, то можеш залишатися тут вічно. А зараз про нашого пацієнта: ти сказала, що хочеш відстояти його права. Припускаю, ти очікуєш, що я можу в цьому допомогти?
— Ну, я... Бен казав... Здається, Бен думав, що ви допоможете.
— Мені подобається Бен, але він не говорить від мого імені. Мені взагалі нецікаво, отримає він свої права чи ні: я не підтримую цю дурню про «Справжнього принца». Його права на Марс — головний біль юристів, і я, як юрист, не зобов'язаний поважати їх. Що ж до багатства, то, думаю, він його отримає: ця ситуація залежить від кипіння пристрастей інших людей, а також від наших дивних племінних звичаїв; він сам не заробив жодної копійки. Гадаю, йому пощастить, якщо вони не обдеруть його як липку, але я не шукатиму у газетах повідомлень про те, чим все закінчиться. Якщо Бен очікував, що я буду відстоювати права Сміта, то ти прийшла не туди.
— Що ж... — Джилл відчула раптову самотність, — думаю, мені краще поміркувати про те, щоб його перевезти звідси.
— О ні! Хіба що ти дійсно цього хочеш.
— Але я думала... Ви сказали...
— Я сказав, що не зацікавлений у павутинні юридичних вигадок. Але пацієнт і гість під моїм дахом — це зовсім інша справа. Він може залишитись, якщо схоче. Я просто хотів пояснити, що не маю наміру втручатися в політику, щоб втілити якісь романтичні ідеї, що могли виникнути у тебе чи у Бена Кекстона. Моя люба, я завжди думав, що працюю для людства... І мені було приємно так думати. Потім я виявив, що людство не хоче, щоб я працював для нього; інакше кажучи — що воно відкидає будь-які спроби допомагати йому. Тож зараз я роблю те, що подобається Джубалу Гаршоу.
І він повернувся до Дорказ так, наче тема була вичерпана.
— Час вечеряти — чи не так, Дорказ? Хтось цим займається?
— Міріам. — Вона відклала вишивку та встала.
— Я ніколи не міг зрозуміти, як саме ці дівчата розподіляють між собою роботу.
— Бос, як би ви про це дізнались? Ви ж ніколи нічого не робите. — Дорказ поляскала його по животі. — Але й ніколи не пропускаєте смачненького.
Почувся звук гонгу, і вони пішли їсти. Якщо вечерю готувала рудоволоса Міріам, то, очевидно, вона робила це, користуючись усіма сучасними благами, — і вже сиділа за столом, свіжа та вродлива. Окрім трьох секретарок тут був молодий чоловік, трохи старший від Ларрі, до якого зверталися «Дюк» і який втягнув Джилл у розмову так, ніби вона завжди жила там. Було присутнє також подружжя середнього віку, яких не представили взагалі; вони їли так, наче були в ресторані, і вийшли з-за столу, щойно скінчили трапезу, не сказавши ані слова.
Розмова за столом була жива та ненав'язлива. Обслуговування забезпечувалось машинами не-андроїдами, якими з-за столу керувала Міріам. Їжа була чудовою; наскільки могла визначити Джилл — жодного синте.
Але не схоже було, що це задовольняло Гаршоу. Він скаржився, що чи його ніж тупий, чи м'ясо жорстке, чи і те і те разом; звинуватив Міріам в тім, що вона подала на стіл недоїдки. Його, здавалося, ніхто не чув; але, коли Анна поклала ніж з виделкою, Джилл почала непокоїтись за Міріам.
— Він згадував, що готувала його мати, — холодно зазначила Анна.
— Він починає думати, що знову став босом, — погодилась Дорказ.
— Як довго це триває?
— Десь днів десять.
— Надто довго. — Анна перезирнулася з Дорказ і Міріам; усі вони встали.
Дюк продовжував їсти.
Гаршоу поспіхом сказав:
— Погляньте-но сюди, дівчата, не на їжу. Почекайте, поки...
Але вони не звертали уваги на його заперечення. Вони підійшли впритул; машина обслуговування швидко звільнила їм шлях. Тоді Анна взяла його за ноги, дві інші — за руки; розсувні двері розчинились, і вони винесли волаючого Гаршоу з кімнати.