— Поклич лікаря Нельсона!
Мічем відповів:
— Таксер! — і додав: — Як щодо дифібрилятора, док? Він помирає.
— Поклич лікаря Нельсона!
Санітар вибіг з кімнати. Інтерн оглянув пацієнта так близько, як тільки міг, але не торкався його. Він продовжував огляд — проте коли у кімнату зайшов старший лікар, то невпевнено відійшов, наче людина, що довго перебувала у космосі і все ще не пристосувалась до земної сили тяжіння.
— То що, лікарю?
— Дихання, температура тіла та серцебиття впали раптово... Сер, десь дві хвилини тому.
— Що ви зробили для нього — чи з ним?
— Нічого, сер. Все згідно з вашими інструкціями...
— Добре.
Нельсон коротко оглянув Сміта, а потім вивчив показники на приладах за ліжком — близнюків тих, що були у кімнаті спостереження.
— Дайте мені знати, якщо щось зміниться.
Він збирався йти. Тадей здавався наляканим:
— Але, лікарю... Він помирає.
Нельсон сухо відповів:
— Продовжуйте, лікарю. Який ваш діагноз?
— Гм... Я б не хотів говорити про вашого пацієнта, сер.
— Дурниці. Я запитав про ваш діагноз.
— Дуже добре, сер. Шок, нетиповий, можливо, — він запнувся, — але шок, що спричинить смерть.
Нельсон кивнув:
— Досить розумно. Проте це — не звичайний випадок. Розслабся, синку. Я вже бачив цього пацієнта у такому стані з півдесятка разів впродовж зворотної подорожі. Це нічого не означає. Дивися.
Нельсон підняв праву руку пацієнта і відпустив її. Рука лишилась у тому самому положенні.
— Оціпеніння? — запитав Тадей.
— Називай як хочеш. Якщо назвати хвіст ногою, це нічого не змінить. Не хвилюйся, лікарю. У цьому випадку немає нічого типового. Просто стеж за тим, щоб його не турбували, і клич мене, якщо щось зміниться.
Він поклав на місце Смітову руку.
Коли Нельсон пішов, Тадей іще раз оглянув пацієнта, похитав головою й приєднався до Мічема в кімнаті спостереження. Мічем підняв його карти і запропонував:
— Зіграємо?
— Ні.
Мічем почекав, а потім додав:
— Доку, якщо запитаєш мене, то отой, в кімнаті, зіграє в ящик іще до ранку.
— Тебе ніхто не питав.
— Мені здалося...
— Вийди та покури з охоронцями. Я хочу подумати.
Мічем знизав плечима і вийшов. Тадей відкрив нижню шухляду столу, витяг пляшку і налив собі чарку: вона мала допомогти йому думати. Мічем приєднався до охоронців у коридорі; вони випрямилися, але коли побачили, хто це, розслабилися. Вищий морський піхотинець промовив:
— Здоров, друзяко. Що тут щойно була за біганина?
— Нічого такого. Просто у пацієнта щойно народилась п'ятірня і ми сперечалися, як їх назвемо. У кого з твоїх мавпочок знайдеться сигарета? І вогник?
Інший піхотинець дістав з кишені пачку цигарок.
— Як будете вирішувати питання з годувальницями? — холодно запитав він.
— Щось придумаємо. Дякую! — Мічем взяв цигарку в зуби. — Чесне слово, джентльмени, я нічого не знаю про цього пацієнта. Хоча хотів би.
— Звідки такі накази про «ніяких жінок»? Він що, якийсь сексуальний маніяк?
— Наскільки мені відомо, ні. Все, що я знаю, — так це те, що його доправили з «Чемпіона» й сказали, що пацієнта не слід турбувати.
— «Чемпіон»! — вигукнув перший морський піхотинець. — Ну звісно! Це все пояснює.
— Пояснює що?
— Причину. Він ніколи не знав жінки, ніколи не бачив, ніколи не торкався — місяцями. І він хворий, розумієте? Вони бояться, що коли він візьме хоч якусь, то ще дуба дасть.
Солдат моргнув і глибоко вдихнув.
— Б'юся об заклад, що я точно дав би дуба в такій ситуації. Воно й не дивно, що вони не пускають до нього жодної хвойди.
Сміт розумів, що до нього приходять лікарі, але відразу ж ґрокнув, що в них гарні наміри; його головній частині не потрібно було тікати звідти, де він був.
У той ранковий час, коли людські медсестри ляскають обличчя пацієнтів холодною мокрою тканиною, вдаючи, що вмивають їх, Сміт повернувся зі своєї подорожі. Він пришвидшив серцебиття, посилив дихання і знову глянув на те, Що його оточувало, побачивши все дуже чітко. Він оглянув кімнату, помічаючи та шануючи усі без винятку деталі — як важливі, так і дріб'язкові. Насправді він бачив їх вперше. Тому що тоді, коли його за день до цього принесли сюди, він був нездатний сприйняти все.
Звичайна кімната видавалася йому незвичайною: тут не було нічого, що хоча б віддалено нагадувало Марс або клиноподібні, з металевими стінами, каюти «Чемпіона». Але, ожививши події — починаючи від гнізда і до цих місць, — він був готовий прийняти їх, хвалити і якоюсь мірою плекати.