Потім настав рік сливе суїцидального розпачу. Він пив просто в ліжку, цілими днями спав. Та, зрештою, його покликали ліси, і коні, і старі друзі, й інші юнаки, безтурботні, прості та легковажні. Він полював у Келевейні, роблячи виїзди все ближче й ближче до Бровінгу. Мріяв зустріти її в лісі. Але така його поведінка не залишилася без уваги: вдруге скликано радмаканід і наказано провинному приєднатися до дядька на Острові.
Якимось чином вона про це дізналася. І написала йому листа, одного-єдиного. Це був короткий лист, проте промовляв її власним голосом; Мирос постійно носив його з собою. Писала, що радіє його від'їзду; що їй бракує його; що в Бровінгу більше не влаштовують полювань. Писала, що якийсь час хворіла, але вже одужує. Той лист здійняв у його душі цілу бурю жаги, захвату й горя; і в цьому-от стані він почвалав напиватися по усіх шинках Сінидре. Там-то він і вибив око чоловікові, який дражнив його, називаючи баларином. Тільки дядькова впливовість порятувала його від в'язниці.
— Ти навіть не уявляєш, яка вона… — продовжував Мирос хрипким голосом. — Вже одне те, що вона хворіла… Вона не така, як я. Мої брати сміються з мене, кажуть, що вона занадто витончена для мене, що я не рівня такій жінці. Можливо, вони мають рацію. Але я вірю, що вона кохала… кохає мене. Може, вона через мене захворіла! Як я вже казав, вона зовсім не схожа на мене, її почуття тонші, бурхливіші, вона нічого не забуває, вона ніколи не зможе забути свого страждання… А от я… я зліплений з грубого матеріалу. Я розповів тобі про своє нещастя, але оминув, не сказав нічого про всі свої ночі за столами для гри в лондо, про те, як міг вранці заприсягтися, що заподію собі смерть, а ввечері виспівувати ванаделі й реготатися де-небудь у таверні. Я непостійний… думаю, моїм почуттям не властива справжня глибина… А от її почуття! Та вона варта сотні, тисячі таких, як я. Як не дивно, але це єдиний пункт, щодо якого ми всі — мої брати, мої дядьки, я сам — доходимо згоди.
Його рука спочивала на ковдрі. І тонка усмішка торкнулася його вуст. Світло згасало, сонце занурювалося в пустелю. На деякий час запала мовчанка, а відтак він заспівав, дуже тихенько, кілька рядків з жартівливої пісеньки, яку я вже чув у Бейні:
Я чув, як ця пісенька лунала з кав’ярень, як її там горлали, збиваючись на непристойний регіт і брязкаючи в такт столовим начинням. Але Мирос співав її легко, ніжно, печальним тремким голосом, який, зрештою, зірвався і потонув у проваллі ночі.
Скінчивши спів, подивився на мене.
— Більше ніколи не полюватиму. Навіть якщо виживу. Буду боротися за Авалею з усіх своїх сил, як ніколи раніше не боровся. Люди кажуть, що принц увійшов у змову проти свого батька Телкана. Дехто навіть каже, що він потай готує армію.
Я спробував зупинити той монолог, поклавши долоню йому на чоло, але він відштовхнув мою руку.
— Сподіваюся, це правда. Сподіваюся, що виживу. Приєднаюся до нього. Помщуся за Нічний Ярмарок. Якщо мені не судилося більше побачити Айлін, я намагатимусь стати таким, яким мав би бути поряд з нею. Тим, хто ніколи не забуває. Хто береже вірність.
Далі його слова стали плутатися, він почав марити. Я спробував охолодити йому лице клаптями вологого штофу, але зотліла тканина заплуталася у волоссі. Хапав його за руки, коли він почав ними вимахувати, тримав його, благав заспокоїтися. Врешті-решт він перестав метатися і лежав тепер з широко відкритими очима; в зіницях стояли сльози, вабили місячне світло. Я посидів біля нього, аж поки він не заснув твердо, а тоді прикрив важкі двері алькова, щоб не проникав холод. Пішов у сусідню кімнату, ту, де я спав. Місце відчаю, втім, як і всі інші місця цього дому, затхле, як склеп.
— Джіссавет, — покликав я.
— Джіссавет.
Вона розквітла в темній кімнаті, освітивши стіни. Але вона тих стін не бачила. Тепер я усвідомив, що вона не бачить нічого, окрім мене. Нищівна й незмінна вірність, гідна стати в один ряд з ідеальним коханням чи похмурою, непохитною побожністю святого.
— Джіссавет, — прошепотів я.
Вона простягла руки. І зібралася заговорити, повернутися до історій про своє минуле, до отих безтілесних спогадів. Але цього разу я не міг їх слухати. Не час було на них.