Все це відбувалося далеко, в Нижній Частині світу, коли та ще була зеленою землею, ще перед великою пожежею.
Че та Киомі були собі в різних частинах лісу, кожне у своїй, і тільки те й робили, що дивувалися, раділи й лякалися всього того, що бачили.
Але тепер слон і злива дуже ревно оберігали свої творіння, і найбільшою їх турботою було те, що ці двоє можуть зустрітися десь у лісі. Отож творці зійшлися на розмову посеред хмар на вершині високої гори, і слон заявив: я не хочу, щоб моя Киомі побачила твого Че. Оскільки в неї зір богів, то його врода вразить її, як удар грому, отож якщо вона побачить його, то неодмінно покине мене. А злива відповіла: не варто боятися. Прецінь я заклала Смерть у третій хребець цього гарного хлопця. І я розповім йому про це, а ще розповім йому про страшну могутність Смерті, отож якщо дівчина захоче торкнутися його, він так тікатиме, наче вона збирається його вбити. І слон схвалив: от і добре. А ще дівчина мусить знати, що не можна любити смертного і водночас володіти зором богів.
Тоді злива увійшла до лісу і знайшла хлопця, що сидів під деревом; там він знайшов собі притулок, бо ж була злива. І вона сказала йому: послухай, сину мій; те, що я скажу тобі, надзвичайно важливе. У своєму третьому хребці ти носиш Смерть, яка тільки й чигає, аби схопити тебе. Мусиш пильнувати, щоб ніщо не торкнулося твого третього хребця, а особливо жіноча рука, бо це стало б для тебе фатальним!
А що таке жінка? — запитав хлопець.
І злива пояснила: це таке ж створіння, як ти, але потворне й незґрабне, та ще й вкрай підступне.
І хлопець промовив: — О! Яке жахливе створіння ти описала! Щойно таке побачу, втечу не озираючись.
І він продовжував своє нове життя: розважався в лісі, плюскався в річках, робив човни, списи і красиві стріли, полював з ними на квіти, бо нічого кращого не знав, і спав на животі, щоб не турбувати Смерть.
А слон пошукав Киомі і знайшов її на краю моря за збиранням водоростей, з яких вона мала намір приготувати вечерю. І він сказав їй: вітаю, доню моя. Що ти думаєш про це море?
І Киомі відповіла, зблиснувши очима: воно чудове, як вогонь, що горить і не згоряє.
І тоді слон сказав: — А! Це тому, що ти знайома лише з богами. А от якщо полюбиш смертного чоловіка, все стане геть іншим! Оце море, яке для тебе й для мене схоже на вогонь або на велику мату, виткану не з очерету, а з блискавиць, — здаватиметься тобі сірим і пласким та мертвішим, ніж болото.
Як жахливо! — вигукнула Киомі. Але що таке чоловік?
Це таке ж створіння, як ти, відповів слон, але дуже потворне, з великим пажерливим ротом і диким норовом.
І Киомі промовила: — О! Що за жахливе створіння! Дякую, що попередив. Щойно таке побачу — втечу не озираючись.
І Киомі продовжила прогулюватися високими лісами і берегом моря, збирала морські водорості й пила росу з квітів, щасливіша за будь-кого, хто жив після неї, бо ж бачила світ зором богів. Одного пополудня вона побачила хлопця Че, і Че також її побачив, а слона і зливи поблизу не було. І Киомі подумала: це не може бути чоловік, про якого казав слон, бо він прекрасний, як один з богів. Що стосується Че, то він також подумав: злива не могла мати на увазі цю істоту, коли оповідала про жінку, через яку я помру. І вони посміхнулися одне до одного, і Киомі дала хлопцеві трохи водоростей, а він дав їй убитого в лісі зайця. Ніхто не знає, як так сталося, що вони зійшлися; можливо, цьому посприяв От Ошуканець, цей бог у подобі хамелеона. Але вони були щасливі. І обнялися, як чоловік і жінка, сховавшись глибоко в лісі втраченої країни.
Киомі дивилася вгору, на небо, і раптом воно потемніло, і всі дерева згасли, наче хтось задмухнув ряди сколоскипів: вона-бо втратила зір богів, як передрік слон, і ні вона, ні її діти ніколи вже більше його не мали. Вона зрозуміла це. І подумала: це — чоловік. І заплакала, і пригорнула його до себе, і провела долонею по третьому хребцю. А Че скрикнув і в розпачі подумав: це — жінка.
І тоді Смерть вистрибнула і пішла, торохтячи, по світу.
Дім, де народився мій батько, видно з багатьох місць, але найкраще можна роздивитися його з моря у погідний день. Якщо лежиш на дні човна, який поволі просувається уздовж краю пустельної лагуни, то, звернувши погляд на захід, бачиш високі пагорби. На їх схилах, порізаних терасами, немов сходами, розкинулися городи, свіжі й прекрасні: можна помітити поля кукурудзи і помідорів, сади з гуайявами, темно-зелені зарості шпинату й маніоки, квітучі латки бобів, і все те таке спокусливе і сповите блакитним маревом відстані. Якщо дивитися звідси на дорогу, вона видається рікою білості з маленькими фігурками, що метляються по ній: чоловіки з кошиками деревного вугілля, віслюки з візками, а один раз на день — стара жінка йде, щоб наповнити дзбан у Діеті, і дзвонить при цьому в дзвіночок, аби відлякати людей. Місце, де вона набирає воду, розташоване неподалік храму Джабджабнота; побудований над джерелом храм оточує собою з двох боків потужний водоспад. Неприступний прямовисний струмінь, пробиваючи схил, височіє посеред пелехів туману. У храмі багато вікон, через які ніхто не визирає.