Тепер переводимо погляд вище, вздовж дороги. Там починаються будинки, криті черепицею, на різьблених опорах з ебенового дерева. Шукаємо поглядом серед них найспокійніший, найелегантніший: ото і є будинок, в якому народився мій батько. За дня рейкові жалюзі у ньому підіймають, аби впустити досередини вітер з моря; весь будинок відкритий, прохолодний, погідний, несказанно приємний. Вночі вони опускають жалюзі, а по кутах даху засвічують висячі ліхтарі — скляні лампи, які світять завдяки ув'язненим в них світлякам.
А тепер поглянемо на жінку, заради якої він покинув той дім: ось вона, незґрабна і перелякана, веслує у своєму човні так, що врешті сідає на мілину просто в багно; іноді вона віддає перевагу ходінню пішки, навіть якщо доводиться по щиколотки вгрузати в мокру землю, бо з човнами не дає собі ради — ніяк не може навчитися керувати ними. Та якби ж то тільки про човни йшлося! Вона не вміє грати у в’єт, і навчити її просто неможливо. Лишень сміється і махає руками: ну от, я знову збилася! Вона не здатна прослідкувати за чужою грою; вона сидітиме і дивитиметься, як ви переміщаєте шматочки кістки, і їй бракує розуму навіть на те, щоб відчути заздрість або сором за власну недолугість. Вона вміє приготувати кілька страв, і готує одне й те ж знову й знову. Рис із арахісом, датчі в кокосовому молоці. Вона розповідає про приготування їжі, про те, як бачила змію, про дитинча крокодила або про ніщо: просто сидить і мрійливо усміхається.
О, я знаю, що вона була красивою. Навіть більш ніж красивою: славилася вродою, навіть попри те, що була дівчиною з готан, не мала джат. Коли я була малою, ще побутували складені про неї пісні; був один чоловік, який співав їх, веслуючи поночі повз наш дім. Небесне дитя, з волоссям кольору ночі, звинне як рибка. Дівчина з меду, що тане під променем сонця. Отакими були ті пісні, що їх співали для моєї матері: безкінечні порівняння її очей із зірками, а волосся — із сіттю, в яку вона ловить серця, щойно розпустить кучері на вітрі. Єдиним, хто все ще співав їх, був той чоловік, теж із готан, старший за мого батька чоловік із сумними очима. Він мені не подобався. Але він був лише одним із залицяльників матері — люди казали, що колись їх було аж двадцять. О, в це я вірила. Чому б їм брехати? Люди в Кіемі ніколи не брехали заради лестощів. Тому я вірила, що вона була справжньою красунею, хоча для мене — не більше ніж кульгава незґрабна істота зі шрамом на чолі, куди їй колись зацідили веслом під час зіткнення. Так, для мене вона була тим шрамом, тими незмінно заплаканими, заляканими очима, тим запахом збродженого проса, тією рукою, на якій бракувало пальців — їх затисло в капкані на леопарда, коли вона була ще дитиною, — суцільним немислимим нещастям. Для мене вона була тим нестерпним безталанням, тою безоднею напастей. І тому, хоч я й вірила в розповіді про її красу, та не могла втямити, яким чином сама лише краса так привабила батька до неї, з усією її бідністю, тупістю і ненастанними стражданнями.
Якось я запитала його про це. Власне, не один раз питала. Чому ти взяв заміж таті? І він на це сміявся: та я вже багато разів розповідав цю історію. Або ж казав: маленьким дівчаткам не годиться таке запитувати. Але я починала наполягати, і він завжди поступався.
Поки ми пливли водами лагуни, він розповідав: якось вона веслувала на своєму човні, а я — на своєму в протилежному напрямку. Ми черкнули одне одного облавками… весла затріщали… Вона мало не знесла мені голову своїм веслом, відчайдушно намагаючись проскочити, бо ж застрягла в каналі! І, далебі, мала при цьому таку серйозну міну, а ситуація була такою комічною, що я розреготався. Я нічого про неї не знав. Я не знав, наскільки вона бідна; просто мені сподобалося, як вона засміялася, коли я вибухнув реготом. Вона була така щира, така невибаглива…
А в лісі, коли ми після збирання грибів сіли відпочити в прохолодній тіні, він посміхнувся і сказав: розумієш, вона жила іншим життям, не таким, як я. Мені подобалося слухати про те життя. Подобався її голос, її стримана манера говорити. Подобалося, як вона піклується про свою матір. І я подумав, що хотів би жити з ними. Можеш це зрозуміти, моя жабко? Не можеш? Мені здавалося, що в них щасливий дім, що в них панує мир… Твоя мати має в собі мир, він її наповнює, як світло наповнює лампу.