У ті дні, що так довго тягнуться, найменших речей вистачає, щоб дати нам надію. Ми відкриваємо для себе цілі світи у відтінках неба, які споглядаємо через дверний отвір. Мій батько грає на флейті; її звук солодший, ніж шурхіт дощу, а іноді дощ доповнює його гру і ховає нас за своєю завісою.
Десь позаду чути, як кипить вода, совається начиння: то мати. Ходить тихенько, щоб нам не заважати. І от я засинаю, і бачу сон, іще солодший, ніж голос флейти: що ми живемо на пагорбі, зніжені й багаті, а вона — тільки служниця.
Прошу, аби розповів мені про пагорб.
Він ні в чому не може мені відмовити Він зітхає, печально смикає себе за жмути борідки. Наш дверний отвір виходить на північний захід, звідси можна побачити частину пагорба, але не видно храму й дому зі скляними ліхтарями, наповненими світляками. Я хочу слухати про той дім, хочу, щоб продовжувався мій сон; сон, що пахне ясмином і навертає мені сльози. Він не хоче говорити про це. Я тисну на нього, і мене не обходить його небажання. Бо я вважаю, що заслуговую на щось більше від цього життя.
Він розповідає: уяви собі велику світлицю. Набагато більшу, ніж наш дім, може у п'ять чи й шість разів більшу. Підлога викладена гладкими кахлями. Оту підлогу глянсують двічі на день, ба навіть втирають у неї віск, а ще втирають віск у всі рейки дерев'яних жалюзі. В тій світлиці нічого немає, окрім дженат всієї родини, вишикуваних під однією стіною. Так, моя теж була там, крайня зліва. Батькова джат була прикрашена золотим листям, що отак звисало, а на материному були маленькі ґратки, зроблені зі срібла… Оце в тебе зараз такі витріщені очі, як у справжньої жабки. Але що нам було робити в тій світлиці? Одні-єдині на пагорбі; звідти нічого не було видно, окрім моря; нíчого було робити, окрім як сваритися між собою, чекати невідомо чого та помирати з нудьги.
Та ніщо зі сказаного ним не може зруйнувати мій сон. Я пересіваю його слова в голові: вибираю лише ті, які живлять мою фантазію, а всі скарги на нудьгу, батькову тиранію, материну обмеженість і нескінченну брехню — ігнорую. Я ледве чи помічаю ті речі, які він оповідає найбільш наполегливо: бійки поміж братами, лупцювання слуг, холодність усіх розмов, які тільки й мали на меті, що дошкульніше ранити; хитрощі, нещирі усмішки, улеслива жорстокість. Ні. Я беру ті речі, які хочу, і складаю їх для себе. Пані в золотих і помаранчевих шатах. Їх струнка постава, коли вони сидять на сяючій підлозі, їхня пружна від змащування кокосовою олією та насичена ароматом кориці шкіра. У кожної — затемнена нижня губа, татуйована таким способом, як це прийнято в кіемських аристократок. Вони граційні, неквапливі, елегантні. Вітер з моря залітає й підіймає кілька пасем їх заплетеного в коси волосся; наповнює рукави їхніх шат, аж вони стають схожими на великих метеликів… Вони мені сняться: їхні прекрасні тарелі й філіжанки, їхня вишукана їжа, устриці, імбир, горіхи кеш'ю, їхні виправи з візитами одна до одної, виїзди в екіпажах, прикрашених нагідками, під солом'яними парасольками. Уві сні бачу їхні ліхтарі, ба навіть чую звук, з яким вночі опускаються жалюзі. Жалюзі можна налаштувати так, щоб впускали досередини місячне сяйво. Зараз це сяйво падає на підлогу, саме там, де сидить пані з блискучим, намащеним олією волоссям: вона палить фіміам, аби відігнати меланхолію.
Іноді Кіем здавався мені завжди однаковим, нестерпним. Не знаю, чи Тіом теж таким здається. Дощ, або без дощу, або туман, рис і просо, буйволи по коліна у воді, той самий образ ріки, похмурий, одноманітний. Іноді Кіем здавався країною, де нічого не відбувається, а цього досить, щоб людина ладна була втопитися. Не витримаю цього, сказала я до Аїнут. І ми вирушили на пошуки пригод, задихаючись від спеки, прагнучи скинути з себе саван затяжних дощів.
Випливли своїми човнами. Повітря було тихе, жодного вітерцю, навіть шелюги не ворушилися. Ми повільно веслували на захід, бо світ лежав на захід од Кіему, а ще на південь: на сході-бо не було нічого, крім океану, населеного акулами, богами і привидами потопельників. Веслували під прекрасними синьо-зеленими пагорбами, що здіймалися над нами, нагромаджені один на одного, немов масивні хмарні скупчення, водночас повітряно-легкі й монументальні; їхні скелі виступали над морем і ховали від нашого зору дім зі скляними ліхтарями. Попід скелями тягся пляж, подекуди обтиканий нашвидкуруч зліпленими хижками, де тимчасово отаборювалися морці та рибалки або ж Чініт, моряцька дружина, яка спала щоночі в іншому місці, аби кіемці не знайшли її та не спалили на вогнищі. Ми так ніколи і не побачили тієї моряцької дружини, хоча одного разу подумали, що знайшли місце, де вона зупинялася: там був розламаний гребінець з кількома довгими волосинами. Ми спалили ту знахідку на пляжі, причому робили те у великому збудженні: проголошували найжахливіші закляття, які лиш могли згадати або вигадати. Можливо, дім Чініт був одним з тих, що похилилися і впали під навалою зливи. Був там іще дім коваля Іпи, який завжди виглядав так, наче ось-ось розвалиться, але так цього й не зробив; у ньому той самотній каліка клепав браслети з мідного дроту. Ми повеслували далі. Нас вабили найбільш далекі, найпустельніші пляжі. Там ми одного разу зустріли продавців індиго з Седсо; вони дали кожній з нас по квадратному відрізу бавовняної тканини, пофарбованої в непевний колір, що нагадував синець. А далі ми втекли від них, хихочучи, коли вони запросили нас полежати на їхніх матах. У пагорбах, що височіли над тими пляжами, були печери, де жили пірати. Нам забороняли запливати аж так далеко, на той берег. Про тих піратів побутували різні страшні історії, буцім вони мають роти на долонях і мавпячі хвости, а живляться виключно людським м'ясом.