Серед книжок з моряцької скрині метра були історичні хроніки, лірична поезія та романи, а також кілька релігійних текстів і короткі філософські трактати. Завдяки тим сторінкам я вперше вийшов на обсаджені деревами вулиці Бейна й походжав Сливовом Садом біля зеленого міського каналу. Я воював разом з повстанцями Келіадху проти Тула Єретика і бачив, як небо наповнюється драконами, що пирскають вогнем, немов розгортають золоту парчу. Я збирав гриби у лісі Фенлевейн та полював на табуни диких оленів на рівнинах, я плив швидкою течією Ільбаліну через найпроменистіші сади на землі; я був присутній при дворі у Вельвалінгу, резиденції королів, і спостерігав, як новий Телкан став на коліна, щоб отримати високу корону чорного й білого шовку. Мої сни повнилися битвами, зачарованими лісами та героїчними мандрами, а також древеді — олондрійськими вампірами, що їх крила мають колір індиго. Щовечора я лежав у ліжку, читаючи при світлі каганця, що являв собою чашу грушоподібної форми з іржаво-червоної глини — подарунок метра Лунре.
Годі скласти ціну всьому тому, що подарував мені метр. Освіта, яку він мені давав, була безсистемною, сформованою його власними палкими захопленнями; це не була традиційна освіта багатих олондрійців, що складається з Трьох Шляхетних Мистецтв: їзди верхи, музики та каліграфії. Це було більше схоже на освіту новиків у служінні богові Куїдві, але все-таки вона відхилялася од канону, бо відкидалися деякі класичні тексти заради текстів менш знаних: я майже нічого не знав з фундаментальних Настанов з Поетики Телідара, зате багато разів прочитав невеличкий томик Про Дев'ять Текстур Світла. Отже, поки батько уявляв, що я стаю бейнським паном, я насправді не знав майже нічого із того, що знають такі панове. Коней я бачив лише на малюнках, не вмів грати на флейті чи гітарі, мій почерк був акуратним, але не натхненним, і я знав лише п'ять класичних письменників. А що я знав, що я вивчив — то це мапу серця, мапу пристрастей Лунре Бейнського: я блукав лісами його бажань і купався в морі його мрій. Всі ці роки я ходив падолами його серця, його добровільного вигнання, пізнавши усе, що він любив, дивлячись на все його очима, цими вікнами з агату.
Він був потайний, як той краб. Або ж виявляв стриманість щодо певних тем: були речі, про які я за всі дев'ять років так і не зміг переконати його поговорити. Однією з таких тем була його попередня праця, якою він займався у Бейні: він ніколи не казав, ким був — вихователем, друкарем, крамарем, злодієм? Мій хлоп’ячий розум нафантазував про нього всілякі карколомні романи, але він не хотів ловитися на гачок і лише сміявся, коли я казав, що він був чаклуном або піратом. Коли я запитав його, чому він покинув батьківщину, він зацитував Лейю Теворову: «До мене говорив Бог, і я переконався, що недостойний Його».
Його обличчя, ні старе, ні молоде, через палюче сонце стало темним як в острів’янина, а брови й коротко стрижене волосся виблякли до барви піску. З незграбними кінцівками, ще й у своєму острівному одязі він нагадував ярмаркового блазня, але був оточений надто щільним серпанком смутку, аби бути насправді комічним. Він дедалі більше любив наші долини й ліси, багато часу проводив під відкритим небом, нипаючи схилами з патерицею тикового дерева або досліджуючи кручі біля моря. Він міг прийти додому з цілком звичайними квітами або мушлями і змусити мене дивитися на них, поки сам розводився про їх неповторну красу.
— Поглянь-но на це! — казав він піднесено. — Хіба воно не тонше, ніж мистецтво? Хіба воно не схоже на жіноче вухо? Ці вигини схожі на звуки музики…
На такі теми як краса природи, книжки та кольори світла він говорив з нестримною пристрастю, яку мені часто вже несила було терпіти, і я лишень зітхав. З моєю мамою він також розмовляв. І наполегливо оволодівав нашою мовою доти, аж поки не зміг належно складати хвалу деревам і грі світла й тіні у патіо. Коли мама пояснила, що тіні символізують шкурку бога мого батька, він потер руки від захвату і швидко записав кілька нотаток у свою приватну книжечку. «Дозволь розповісти тобі, — сказав він одного разу, поклавши руку мені на плече після того, як випив склянку нашої настоянки, до смаку якої зрештою звик. — Дозволь розповісти тобі про те, що являють собою старі люди. Наші апетити ростуть, як виткі стебла — схожі на жалюгідні рослини пустелі, які несуть тільки квіти і не мають листя. Та ти ж ніколи не бачив пустелі. Ти не читав Фірдреда Бейнського? „Земля має тисячу спраглих язиків“. Ось на що схожа старість».