Ми повеслували далі. Я втомилася, сказала Аїнут. Я теж втомилася, але чекала, щоб вона сказала це першою. Добре, пристаньмо до берега, відповіла я. Ми шубовснули в тепле море і виволокли свої човни на пісок.
На пляжі було тихо. Ми назбирали пальмового гілля й переплели його, зробивши сякий-такий дах: наші човни, перевернуті набік, складали стіни цього куреня. Один його бік був відкритий — той, що обернений до моря. Там ми поспали, відтак повставали з каламутними од спеки головами і, аби повністю прокинутися, пішли у воду, на довгий заплив. Як же ж це було солодко — почуватися вільними, самотніми, бути там, де ніхто не назве нас готан, ніхто не плюватиме у воду при нашому наближенні, де ніщо не нагадуватиме нам про нашу бідність, про нашу ганьбу — бути дітьми тих істот, що не кращі за тварин. Ми поводилися дедалі дикіше, сміливіше, запливали усе далі, спокушаючи акул. Врешті взялися змагатися, хто швидше допливе до берега, а там впали на пісок. Ми танцювали й співали, робили хитромудрі головні убори з пальмового листя, вчилися трепетати віями на вид якихось туманних уявних хлопчаків… Не знаю, як я, а от Аїнут ставала на пляжі геть іншою, в ній прокидався стрімкий дух пустотливості й радості — вона дуріла, верзла казна-що й сама істерично реготала з власних дурниць; здавалося, їй самій ставало страшно від власної зухвалості. Ми створювали собі танці, нові танці: виконували ті рухи точно в унісон, під власний спів, а з вбрання на нас були лише наші спідничини, зав'язані довкола бедер. Потім з нами ставався раптовий напад голоду, як це буває внаслідок плавання, отож ми надягали свої короткі камізельки і йшли шукати їжу.
На пляжі завжди була їжа. Там були кокосові горіхи й сонні ящірки, жирні слимаки мріли у водоймах, залишених припливом; вище по схилу виднілися дикі банани і датчі, хоча було в тому місці й дещо таке, чого ми боялися, — пірати та дикі пси. Але того дня, а я добре той день пам'ятаю, — ми були занадто запаморочені щастям, аби думати про такі речі, отож піднялися аж до печер, базікаючи і сміючись, брели високою травою й збирали зелені банани, щоб потім посмажити їх, вимочивши попередньо в морській воді. В Аїнут були мокрі коси, на щоці відбився солоний слід. Імітуючи когось, вона вишкірила зуби й закотила очі. А тоді я побачила якогось чоловіка, і мій сміх завмер так раптово, немов його вибили з мене ударом. Все, на що я спромоглася, — це зробити вдих.
Він стояв під скельною стіною, по коліна в траві. Впер руки в боки і дивився просто на нас. Над ним зяяв отвір печери; звідти до того місця, де він стояв зараз, вів щебінчастий схил. Вочевидь, печера належала тому чоловікові. Зодягнений був у лахміття, а волосся стирчало, немов дротяне, і мало рудий колір, так, жахливо, рішуче й кричущо руде, немов занурене в кров, а очі — пригадую, це було ще гірше за волосся — очі, здавалося, взагалі не мали жодного кольору, якісь срібні чи, може, кольору шкірки гуайяви. Проти цих кольорів його шкіра виглядала дуже чорною. Він був пофарбованою людиною. Аїнут стежила за рухом моїх очей. Вона перестала сміятися, а тоді я поворушилася: піднесла руку і міцно схопила її за плече, так сильно, що мої нігті увіп’ялися їй в тіло.