Саме її слабкість зробила мене сильною. У перший момент, коли я побачила чоловіка киїтна, мій інстинкт звелів мені впасти, перестати дихати, померти — і, можливо, якби я була сама, то могла б зомліти від абсолютного жаху, і вони занесли б мене у свою печеру. Але Аїнут мене врятувала; вона врятувала нас обох. Ми витріщилися на чоловіка, і при цьому помітили якийсь рух вгорі, якусь тінь в лоні печери, і та тінь рухалася до світла, і стало видно шкарлатне волосся й таку ж бороду, що звисала аж до куряви під ногами, і Аїнут закричала… Вона кричала й кричала, кричала не зупиняючись. І тоді перший чоловік, що стояв ближче до нас, підніс руки і помахав ними, так ніби підкликав нас, і рушив до нас по траві; ось тут сила до мене повернулася, і я смикнула Аїнут за плече і почала тікати, тягнучи її й гукаючи до на неї, аби бігла, аби припинила кричати й бігла. Ми бігли, спотикаючись, вздовж пляжу. Чоловік нас наздоганяв. Тоді все до мене повернулося, все. Материні застереження, тривожні тиради, що так мене дратували, не запливай так далеко, Джіссавет, обіцяй мені, не наближайся до того берега при печерах. Я почала молитися до батькової джат. Якщо виберуся звідси, то слухатимусь її, любитиму її більше, ніколи більше не буду неслухняною їй. Якимось дивом ми таки добігли до човнів. Я розвернула Аїнут до себе, примусила її випростатися і з цілої сили зацідила їй ляпаса. Сідай у свій човен, звеліла їй. Я тебе залишаю. Чуєш мене? Я залишаю тебе позаду. — Ридання, крики і яскраво-синє море. Ми зіштовхнули човни у воду, видерлися на них, налягли на весла і поволі відійшли від того проклятого берега.
Навіть коли ми вже геть далеко відпливли, того чоловіка все ще було видно. Він стояв посеред прибою, крихітний, і махав руками. Нам все ще було видно пляму його волосся, і ми плюнули в океан, аби очистити свої серця від того видовища, такого нечистого. Такого огидного.
Якось, коли я була вже достатньо дорослою, запитала: звідки береться джат?
Був вечір; ми сиділи на сінниках, світло мигтіло і вихоплювало з сутіні наші шкіряні мапи, що ними були позавішувані усі стіни; батько нахилився вперед, — очі йому розширилися, як два темних басейни, — і сказав:
У найдавніші дні джат жила в морі. Кожна окрема дженат і уся джат, все було там, і всі були одно. Під час молитви люди оберталися у бік моря; вони знали, що в ньому живе щось потужне, а тому вони ніколи не дратували його та не ображали. Та одного дня прийшло мале дівчатко, десь отаке як ти, і заявило: хочу піти й поговорити з джат. А народ на те відповів, що, мовляв, не людське це діло — бесідувати з джат, а дівчинка на те: ну добре; але в глибині серця не покинула свого наміру. І коли настала ніч, вона вислизнула з дому й пішла до моря, видряпалася на скелю й загукала звідти у море: Джат! Джат! — і стояла там вперто, і волала з усієї своєї сили: Джат! Озовися до мене, Джат!
І Джат озвалася.
Думаю, я є отією дівчинкою. Я схожа на ту дівчинку, що кликала джат. Завжди десь збоку, завжди окремо від інших людей. І справа не в тому, що я інша; справа в тому, що я не хочу бути іншою, але попри те пишаюся, майже пишаюся тією своєю інакшістю. Я не збираюся мінятися. Коли Аїнут виросте, вона вийде заміж за кіемського робітника, людину бідну, але не позбавлену джат. Я лежатиму обличчям до дверного отвору і спостерігатиму за весільною процесією, що пропливає повз: буду вже дуже хвора, занадто хвора, аби підвестися. На той час, коли відбуватиметься весілля, я вже два роки не буду спілкуватися з Аїнут; та оскільки процесія пливе повз наш дім — вона буде думати про мене, бо така вона є, навіть після того, як все поміж нами померло, і вона знає, що я дивитимусь на неї. І я дивлюся. Вона стоїть на носі човна, на шиї гірлянда з нагідок; красуня. Довкола неї розлягаються крики, панує розгубленість, чути звук зударяння остенів. Вона не обертається до мене. Вона ковзає повз мене з одверненим обличчям, відсторонена. А потім все заступає натовп, і я її більше не бачу.