У ті перші рази це стається зненацька. Я біля дому, відв'язую свій човен. І раптом нічого не бачу. Вірніше, те, що я бачу, — це не те, що є насправді: я бачу щось на кшталт мушиного рою, білі й чорні мухи, що заповнюють все поле зору. І голова при цьому стає важкою. Я нахиляюся вперед, хапаюся за жердину. Десь далеко, за мушиними роями, бачу власні руки. Так само раптово, як з'явилося, все воно щезає, і я бачу, як мати дивиться на мене, вчепившись у кошик. Джіссі, ти зле почуваєшся?
То пусте, буркаю я.
Врешті якогось дня Аїнут каже: в тебе руде волосся.
Що?
Подивися, ось тут, каже вона. І відвертається од дерева. Ставить кошик на землю і дивиться на мене якось дивно, а я тим часом стовбичу, тримаючи тичку, і сонце заливає все довкола яскравим світлом.
Поглянь. Підносить руку і показує мені. На відстані, не торкаючись мого волосся.
Може, то папайя, сміюсь я; мені перехоплює дихання. Може, я розчавила папайю тичкою, от вона й бризнула на мене. — Підношу руку і обмацую волосся там, де вона показала. Воно не липке.
Не думаю, що це папайя, розважливо каже вона. Вона завжди була така, як ось зараз: розсудлива, повільна, неромантична, жодної винахідливості. Дивиться на мене тверезими очима.
Ми що, розчавили папайю? — питаю я, нишпорячи очима по землі й продовжуючи обережно торкатись волосся.
Я пробую подивитися на свою косу.
Воно значно вище, каже вона. Сумніваюся, що тобі вдасться його побачити.
Ну то чого тоді казала мені подивитися? — У мені вже закипає лють, відчай, жадоба життя — будь-якого, аби життя. Торкаюся свого волосся. Почуваюся так, наче вже знаю, що має статися, що відтепер кожна буде сама по собі, вона та я, що вона увійде в життя, одружиться, матиме дітей і постаріється, а я проведу кілька пір року, простягшись у дверному отворі. Дихання мені так неприродно пришвидшується, ніби збираюся заплакати.
Може, тобі варто повернутися додому, варнякає Аїнут.
Може, тобі варто перейматися власними справами, відповідаю я, тіпаючись од раптової люті. Яка ж ти тупа. В кошику аж кишить від мурах.
Втім, я таки пішла додому. Я швидко, вправно пропливла крізь плавні. Завжди вміла добре дати собі раду з човном. Мати сиділа під домом, плела накривку на великий кіш; батькового човна на місці не було, поплив кудись. Я витягла свій човен на схил, руки мені трусилися, лице спаленіло. Мені було лише п'ятнадцять, та прецінь я знала. Мій розум метлявся спогадами по моїх хворобах, моїх лихоманках, по випадках блювоти й слабкості, після яких мені швидко ставало краще. Таті, в мене що — руде волосся? — питала я подумки. Але вимовити те вголос не могла. Так і стояла при човні, переводячи подих. Не могла вимовити те вголос. Мати усміхнулася, не перериваючи плетіння свого коша. Я не наважувалася зруйнувати її вісткою про чергове нещастя.
Доброго ранку, доброго ранку, повторює вона раз за разом, вітає кожного, нездатна дати людям спокій, киває їм головою, доброго ранку, а вони обертаються до неї спиною або сміються з неї, обсипаючи лайкою, чи плюють на воду. Деякі з них, якщо вони в групі, роблять вигляд, що відповідають їй. Доброго ранку, Хіанот, кричить їй Деб-Нін. Її голос розлягається понад водою, твердий і рівний, вона стоїть в очеретах разом з іншими жінками і глузує з нас. Інші жінки хихочуть. Одна з них піднімає руку на знак протесту, не певна, що хоче брати в цьому участь, але не наважується, бо це ж так кумедно, що ота дурепа з готан ганяється за ними, мов той пес. Благословення джат! — вигукує нарешті Деб-Нін. Жінки вибухають сміхом: це вже занадто кумедно, щоб стриматися. Тобі також, відповідає мати. Деб-Нін продовжує шкіритися до нас, мати продовжує вітатися з усіма, а на воді погойдуються острівки з плювків.
Під домом розлягається стукіт товкачика в ступці: це мати товче зерно. В домі повно брунатних, розжарених тіней полудня, і я лежу в кутку під тим місцем, де солом’яна стріха прогнила, і тому на лице мені лягає візерунок з крихітних світел. Спочатку мені здавалося, що кожен удар товкачика вдаряє мене в череп. Але потім мати починає щось мурмотіти, підспівувати. Вона співає тільки собі, отож вкладає у свій голос усю свою довіру і вільно видобуває його смуток, його темний колір.