Це вже пізніше з чиїхось вуст впаде слово: Олондрія. Але навіть тоді, у перші місяці моєї хвороби, вони мусили розглядати цю можливість, вони мусили перешіптуватися про це в темряві, розпачаючи з приводу страшних витрат. Я чула про Олондрію, землю віддалену, фантастичну, на протилежному боці величезного північного моря, землю холоду, землю валлона, де люди високі, не мають кольору і розмовляють мовою, придуманою привидами. Для мене вона була абсурдно далека, настільки недоступна, що залишила мене байдужою, на відміну від торговищ Аканека. Коли мати сказала мені, що я попливу туди, я розреготалася. Вона опустила очі, тремтячи усім тілом. Не треба, попрохала.
Я не обітну волосся, нізащо. Мати нарешті помічає це — я два дні стирчу в хаті, боячись вийти. Рудявість розповсюджується від коренів волосся, так наче на тім’ї мені розбито яйце упереміш з кров'ю: розповзається так само повільно й огидно, як вміст яйця. Я кажу, що недобре почуваюся, що втомилася від човна, вибріхуюся як можу. Сиджу похмура, вдивляюся в наші мапи вод. І ось мати помічає. Вона запалює свічку, незважаючи на те, що свічка при денному світлі — на невдачу, і підносить її до моєї голови; вона тремтить.
Ми обмінюємося словами. Вона труситься, її накриває горем. Тулить одну руку до серця, іншою стискає очеретяну свічку. Ні, ні, ні, повторює. Я дивлюся на неї, погляд у мене безжальний і зарозумілий. Чому ні? — запитую знущально. Я сплітаю руки, аби не було видно, що я також тремчу, і дивлюся на неї задерши голову, напружено і виклично. Мати запихає до рота кулак і гризе його. Сльози течуть їй по щоках. Я кажу їй: плачем тут не зарадиш.
Але якою ж невимовною полегкістю було б заплакати, кинутися їй в обійми, змочити їй сльозами сукенку на грудях, ридаючи від жаху та відчаю — щоб вона заколисала мене, наспівуючи ледь чутно, щоб дозволила мені зламатися у неї на очах, а тоді зібрала мене докупи, повторно мене поглинула.
Я не знаю, чому така капітуляція здавалася мені гіршою, ніж смерть.
Отож, мати тремтить, хитається, ридає. Ставить свічку на долівку, відкриває горщик, в якому ми тримаємо інструменти, й виймає стару бритву, загорнуту в клаптик бавовни. Вона думає, що нам потрібно обтяти те моє волосся, просто зараз, і тоді, можливо, воно відросте знову нормальним. Я відмовляюся. Вона стоїть, вражена моєю відмовою. Бритва в її руці схожа на ворога моєї долі: мого волосся, яке є прийняттям невідворотного.
Коли батько тієї ночі повертається додому, в хаті нема що їсти, окрім холодних датчі. Мати сидить в кутку і плаче. А я лежу на спині, втупившись у схил солом'яної стріхи, сувора, з сухими очима, волосся заплетене у дві коси. Моє волосся, наслана богами кара. Шкура орангутанга. Наш дім вже перетворився на сцену кораблетрощі. Страх перебігає батьковим обличчям, але відразу мерхне; батько кладе заплечну торбу на долівку й опускає заслону на дверях.
В міру батькового наближення материні ридання стають голоснішими. Він стає біля неї на коліна, шепоче щось заспокійливе, гладить її по волоссю. Він, мабуть, думає, що я чимось її образила. На цю думку мене розбирає сміх. Але я не сміюся, бо не хочу врешті розплакатися.
Вона розповідає йому, вона вимовляє це слово — киїтна. Вона плаче, аж корчиться. Світло рухається стріхою, стає все ближче. Коли він клякає біля мене, йому тріщать коліна; світло стоїть у мене над головою. Вітаю, моя жабко. Його голос нетвердий.
Вітаю, Чіму. — Я уникаю його погляду, дивлюся просто вгору. Він легенько проводить долонею по моєму волоссю. Потім підводиться, знову тріщать коліна, світло пересувається геть. Я люблю його, він такий спокійний, незворушний, стриманий.
Він нахиляється до матері й розмовляє з нею тихим голосом. Вона ридає ще сильніше. Він бере листок з купи, наскладаної біля дзбанів в водою. Загортає в нього трохи датчі й кладе собі до заплечної торби, тоді спускається сходами і відв'язує човен.