Відтак народилися сонце й місяць, а ще гранатове дерево, дерево олійної пальми і голуб. Народилася чапля, або те, що зробило чаплю, і вечірня зоря, і дзвін, і барабан, і те, що зробило цвіркуна. Хед-хадет народила винахідника слона і винахідника бегемота, і бритву, і мотику, і датчі, і стебло проса, а також тих, хто мали створити жабу і осла.
А тоді настала велика тиша. Злива припинилася: вона запалася назад в околиці ночі.
По всьому світу речі дивилися одна на одну.
Здалеку, женучи своїх собак, надійшов вітер.
Ми саме видиралися на скелі, шукаючи слимаків, коли побачили морців з Прева. Наші човни були на пляжі внизу, а вони зі своїми човнами зупинилися з іншого боку скель, палили темні сигари і варили рибну юшку. Ми зачули запах диму, підповзли ближче і залягли в скелях. Розглядали згори їхні голови, гладке волосся, яскраві шалики. У кожного чоло над бровами було перев’язане тканою стрічкою, зав’язаною ззаду на волоссі: щоб затримувати піт, як пояснили вони нам пізніше. Я зиркнула на Аїнут. Ні, беззвучно промовила вона самими губами, затрясла головою і почала обережно відповзати назад. Сонце пражило згори, різкий запах сигарного диму перекривав усі інші. Доброго дня! — гукнула я тим людям внизу.
Для нас стало несподіванкою, як швидко вони зірвалися на ноги і вихопили ножі. Я чіплялася за скелі, запаморочена страхом і піднесенням водночас. Коли вони побачили, що це всього лиш ми, напруженість поступово облишила їхні тіла, вони засміялися, почали жестикулювати один до одного та перемовлятися своєю мовою. Що ви там робите? — запитав нас один з них. Ходіть сюди, з’їжте що-небудь. Їхня мова кідеті була гладкою, текучою як вода, так ніби їхні язики були м'якшими і пружнішими за наші. Це була плинна говірка, ласкава, незабутня.
Давай не підемо, зашепотіла Аїнут.
Але я вже почала спускатися зі скелі. Краще для вас, щоб ви були самі! — гукнув один з морців, виставивши ніж у попереджувальному жесті. Я помітила, що це була жінка. На ній була така ж блакитна туніка й штани, як і на двох чоловіках.
Ми самі, запевнила я її. Просто дві дівчинки. Ходи вже, додала я в бік Аїнут, яка спускалася геть повільно, бо тремтіла усім тілом. Один з чоловіків подав мені руку й допоміг зіскочити на пісок, охололий в тіні. На обрії світло миготіло хвилями.
Боже мого батька, промовив жартівливо той морець. Та ти чахет. Знаєш, що означає чахет?
Ні. А що це?
Чахет… Він окреслив рукою в повітрі щось хвилясте, ніби намагався вхопити слово. Двоє інших ховали свої ножі.
Чахет — це сміливець, проголосила жінка-морець.
Ні, це хтось кмітливий, наполіг інший чоловік.
Ні-ні, заперечив їм обом той, що допоміг мені зіскочити зі скелі. Він підніс руку і допоміг Аїнут зістрибнути й стати поруч зі мною, а тоді закусив губу і звузив очі в пошуках потрібного слова. Ні… Чахет — це коли робиш щось таке, чого не треба робити. Коли видираєшся на дерево лише тому, що воно високе. Коли плаваєш там, де водяться крокодили, або відповідаєш зверхникові зухвало, просто щоб довести, що можеш це зробити. Ось що таке чахет.
Коли лякаєш людей без жодної на те причини, сказала жінка, піднімаючи з-під ніг сигару і здмухуючи з неї пісок. І коли їм через тебе гаснуть сигари, а обід пригорає…
Не слухайте її, порадив нам морець, що допоміг зіскочити зі скелі. Такою вже вона вродилася.
Ми сіли разом з ними в тіні скелі, довкола вогнища. Запах деревного диму змішався із запахом диму від сигар. А з глиняного горщика на вогні теж линули запахи — риби, перцю й імбиру, що вкупі творили гострий, апетитний аромат. Рот наповнився слиною; надто рідко мені пропонували таку багату їжу. Морці мали з собою імбир і перець. Той, що назвав мене чахет, сів поруч і показав мені свій слоїчок з прянощами, діставши його з-під туніки. Він ніколи не подорожував без нього. На морі, як він пояснив, завжди потрібно класти на язик вогонь, і ніякої спраги це не викликає, то вигадка. Прянощі роблять людину щасливою, живою, звільняють її від монотонності. На Преві ми всі подорожуємо з прянощами, похвалявся він. Поки він отак просторікував, інший чоловік, старший за віком, з обличчям, немов витесаним з твердого дерева, помішував юшку тонким прутиком, а жінка палила, позирала на нас глузливо і посміхалася. Мала кругле лице, з-під туніки виразно випиналися груди. Морець зі спеціями почав нас розпитувати — як нас звуть, чим займаються люди в нашому селі. Йому відповідала я, а він намагався залучити до розмови Аїнут. Ти лиш почни, далі піде легше, заохочував він її; інші тільки посміювалися, а Аїнут дивилася перед собою порожнім тупим поглядом і затискала губи. Та за деякий час їй попустило: неможливо було залишатися переляканою серед цих морців, таких безтурботних, таких незворушних, з отим їхнім легким сміхом і лінощами, адже вони зупинилися у Кіемі просто аби вбити час на шляху до Дініволіму, Дженнету й Ілавету. На шляху «куди треба». Вони заходилися розповідати нам про чорні пагорби Дженнету, про квіти, що росли у внутрішніх районах острова і сік яких цінувався королями, про торговища Аканека, де продавалися кавалки слонячого м'яса, золоті гребінці, годинники і бабки в клітках. А де ваш корабель? — запитала я. І вони розповіли нам, що корабель стоїть біля узбережжя в природній гавані Піена, серед пагорбів, і не могли повірити, що ми ніколи не бували на Піені, ніколи не чули про нього, а це ж так близько від нас; вони дивилися на нас із жалем. Бідні малі задрипанки, нічого крім свого проса не бачили, промовила жінка. Вона дивилася на нас з висоти своїх років, подорожей, витривалості й знань, поглядом, в якому були іронія й мудрість, сум і втіха заразом; вітер куйовдив їй волосся, як це робили досі тисячі морських вітрів.