Після того, як натовп розійшовся, після того, як човен Айо Кіета відплив — повільно, печально, волочачи за собою хмари фіміаму, тоді простір довкола нашого дому відкрився, і аж у вухах дзвеніло від його неприступності: отоді-то, на той єдиний вечір ми були переповнені щастям. Можливо, це й не було щастям, але для нас почуття тих годин нічим не відрізнялися від істинної радості. Батько піднявся в хату, очі мав дикі, обличчя потемніле від тріумфу, і волосся на цьому тлі виглядало ще яскравішим, блискучим. Ми сміялися й обіймалися, усі троє. Вони не прогнали нас. Їм не вдалося знищити нас. Та й я не почувалася дуже вже хворою; сіла й поїла те, що зготувала мати на жаровні — шпинат і смажені банани. Ми їли похапцем і жадібно, не опускаючи заслону в дверному отворі, аби денне світло могло освітити хату, отож могли бачити здалеку, як по сяючій воді снують човни: життя села триває, незважаючи ні на що. Батько снував плани. По-перше, сказав він, лікуватимемо тебе квітом гавету, а потім гарбузовим квітом, коли настане його сезон. І рисове вино, щодня. І м'ясо, коли вдасться щось вполювати в лісі, а як ні — купуватиму в Пато, це щоб згустити тобі кров. Ну і будемо виходити в море, коли зможемо, туди, де повітря чисте, тобі треба купатися. Він підтакував собі головою, жуючи; і сяяв од задоволення.
А всі оті амулети, озвалася мати. Чи матимуть вони силу на постійно?
Я буду додавати ще, відповів батько, з такою впевненістю, що межувала з легковагою. Я їх заміню. Їж, звернувся до мене, їж досита, скільки зможеш. І раптом затрясся від нестримного сміху. О, той товстий кнур, задихався від реготу. Яка в нього була мармиза, коли я побажав йому благословення джат.
Тиша: в хатині ледь потемнішало.
І Аїнут: я більше ніколи з нею не розмовляла. Останні слова, які я їй сказала: Яка ж ти тупа. В кошику аж кишить від мурах. Можливо, останні слова завжди бувають такими — беззмістовними, невідповідними. Моїми останніми в житті словами були такі: Тримай світло.
Що б я сказала їй, якби мені дали таку нагоду? Можливо, я б сказала їй про її зграбність, її чудову врівноваженість, її красу, не забруднену марнославством, про вираз її обличчя, дещо урочистий, але завжди готовий променитися усміхом. Але ні: мені було всього п'ятнадцять, і надто ще свіжими були пригоди на човні. Можливо, я б сказав просто: пам'ятай. Пам'ятай, Аїнут, той час, коли ми бачили морців, продавців індиго, пам'ятай, як ми знайшли сліди леопарда…
Я можу мати тільки ті спогади. А вона може мати багато інших. Просто зараз, працюючи на своєму рисовому полі в Кіемі, вона має перед собою на вибір ціле віяло спогадів: може згадати свою шлюбну ніч, народження сина, розширення свого невеличкого господарства. Вона може пригадати, як їй вперше посміхнувся чоловік, за якого вона потім вийде заміж. Навіщо їй витрачати на мене свої думки, витрачати свій час на тих кілька уривчастих спогадів про дівчину, з якою колись гралася і яка згодом померла від киїтни?
І все ж я вірю, що Аїнут час од часу думає про мене, можливо, коли падає дощ або вночі, коли її обсідає страх. Не думаю, що вона лестить мені у своїх думках. Вона має пам'ятати, як я гнобила її, мою невгамовність, мою нетерпимість. Має пам'ятати, що я ніколи не визнавала якої б то не було слабкості, має пам'ятати мою владну манеру дочки керманичів, і те, як у разі, коли вона сумнівалася в мені або бралася суперечити, я могла карати її цілими днями холодного мовчання. І врешті їй доводилося підлещувати мене, аби я повернулася; іноді в хід йшли подарунки, тиепо, банани. Не думаю, що вона забула мене. І ще — не думаю, що вона забула ті три роки, що я пролежала у дверному отворі, де мене можна було побачити у блиску призахідного сонця.
Я завжди вірила, що ми побуваємо на пагорбі. Спершу подумала, що підемо туди пішки, спинаючись хребтами, і будемо ночувати просто неба, при дорозі. Потім думала, що поїдемо на мулах, а пізніше надумалася, що Тіпиав і батько понесуть мене туди в гамаку. А далі, вже не думаючи про спосіб, яким дістанемося, зосередилася на пригодах, що нас там чекають. Зоряні ночі, таборові вогнища, роса. А потім перед очима вперше постане дім, завжди в ореолі сонця; його крилатий дах блищить у бездоганно чистому повітрі.