Одного дня, після того, як всі перестали розмовляти з нами, з'являється він. Він вже старий. Стукає в одну з паль, на яких стоїть наша хата. Ми не можемо в це повірити, ми перезираємося. Це пес, каже батько, і ми продовжуємо їсти, вірніше вони продовжують, а я дивлюся на них. Стукання повторюється знову, стримане, але наполегливе. Таки хтось прийшов, каже мати. Її очі наповнені страхом. Батько лається. Тепер він частіше лається: тепер, коли йому довелося відмовитися од свого відстороненого існування і стати героєм. Я роблю спробу піднести заслону. Батько випереджає мене, хапає і шарпає нею. Надворі темна вечорова синь, річка відсвічує голубизною. І посеред вечора стоїть цей старий чоловік, високий і худий, з пучечком вусів, кусає губу й дивиться на нас.
Ні, каже батько. Що ти тут робиш?
Старий переступає з ноги на ногу. Недавно падав дощ; він стоїть в болоті. Продовжує кусати губу. Я бачу, що камізелька й штани в нього хоч і чисті, але дуже зношені; в руці він тримає пару чистих сандалій. Виглядає нещасним і обтяженим всією безнадією Кіему; можливо, це в нього старече, бо він, так чи інак, дуже старий. На очеретяній маті біля його ніг лежать два напханих мішки. Із сусідніх хатин за нами покрадьки спостерігають.
Отак, тримаючи сандалі й звівши очі до неба, старий промовляє. Каже, що прийшов, щоб знайти Екаві. Каже, що не має повідомлень, що прийшов з власної волі. Особливо наголошує: зі своєї власної волі. Каже, що завжди хотів приїхати, але до сьогоднішнього моменту вважав це неможливим, що багато років жив із почуттям сорому, і що єдиним його бажанням є жити в служінні своєму господареві, якщо господар пробачить йому зраду. Слова ллються безперервним потоком; скоріш за все, заздалегідь завчив, що казатиме. Весь час він не зводить очей з неба й притискає сандалі до серця. Коли він закінчив, батько знову почав лаятися, дивлячись на нього згори, з дверного отвору.
Я не тримаю слуг, каже батько. Він розлючений, аж тремтить од гніву. А старий дивиться собі в темно-синє небо й кліпає. Я покінчив із усім цим, наполягає батько. Слово екаві вигнано з мого життя. Я не хочу його чути.
Мати підходить до дверей. Дозволь йому зайти хоч води напитися, шепоче вона. Батько опускає драбину, не каже ані слова. Старий видирається по ній, тягнучи один мішок, потім інший. Мати хоче підняти один з тих мішків, але не може той тягар втримати.
Це Тіпиав. Він залишиться з нами, допомагатиме матері й спатиме в гамаку, підвішеному до паль під хатиною. Він ніколи нас не покине. Я не знаю, звідки в нього взялася така вірність; може, просто у відповідь на відчай. Він буде нашим товаришем, нашим недоумкуватим дядечком, нашою довіреною особою, засобом отримання новин з села, нашим посланцем, нашим постачальником, спиною носильника для мене, хребтом для всіх нас, терплячим, невтомним. І він буде слугою матері. Багато що вирішилося ще тієї першої ночі. Ну то забирай його собі, кричить батько. Хочеш його — то забирай. А я нічиїм екаві не буду.
І спускається мотузяною драбиною в темряву.
Тієї ночі батько відплив геть своїм човном, отож не був присутній, коли ми відкривали оті важкі міхи. Перший міх нам відкрив старий; при світлі очеретяної скіпки його великі, з чорними нігтями руки незграбно плуталися в шнурах, вміст мішка розсувався і клацав. Раптом горловина роззявилася, і ми побачили, як рука старого шарпнулася, аби втримати якийсь предмет від падіння, та він не встиг, отож оте щось з дзенькотом брязнулося об підлогу. Ми, мов зачаровані, дивилися, як воно котиться. Мати скрикнула. Це була чаша, темна і важка, зроблена зі щирого золота.
Дай мені її потримати, вигукнула я. Дай її мені. Та мати не поспішала, підняла чашу й почала розглядати, відкривши рота. Я не могла стерпіти виду цієї прекрасної речі у її куцій, скаліченій руці. Я ляснула долонею по підлозі. Віддай мені!
Мати покірно вклала її мені до рук. О, яка ж вона була чудова, лискуча, важка. Я притисла її до щоки: вона була холодна, як вода. Від мойого дихання травлений орнамент з трикутників та зірок затуманився, і я ретельно витерла ці сліди сорочкою. Мати принесла бритву й перетяла шнури на іншому мішку; потім я завжди згадувала той момент як незвичайний, бо, незважаючи на те, що ми такі різні за своїм духом, обоє незвично швидко закліпали, обоє намагалися стримати сльози радості. Звісно, ти можеш запитати мене, чим ті сльози викликані, адже ти ніколи не бачив нашої крихітної хатини з глиняними стінами і солом'яною стріхою, нещасних шкіряних мап, латаних каучуком горщиків на воду, вузьких сінників і тьмяного світла, а ще ти ніколи не бачив, як оте світло виглядає, коли падає на золото. Це були не просто золоті чаші й кубки, бурштинові коралі, намиста з нефриту й коралу, флейти зі слонової кістки. Це була чарівна паличка, яка змінила нашу кімнатку блиском цих розкішних предметів, і світло стало схожим на сяйво тисячі світлячків… Раптом ця хатина, наша хатина, така задушлива, така безмірно сумна, стала схожою на місце, де завжди щось відбувається, стала місцем чарів, різких поворотів долі, сварок між закоханими, імпровізованої поезії, місцем, де повітря просякнуте вишуканим, хвилюючим запахом фіміаму. О, поглянь, ти лиш поглянь, шепотіли ми, сміючись і плачучи. А в Тіпиава на обличчі застигла вельми сумна й вимучена усмішка, коли він оповів нам у своїй сором'язливій та плутаній манері про сестру мого батька, його молодшу сестру на ім'я Джетнапет. Джетнапет — таке гарне ім'я, навіває згадки про перші дощі, про запах свіжості після того, як всю куряву змито. Я ніколи не чула про неї. А тепер тримала в долонях її нефритовий браслет і цілувала його зі словами: Джетнапет, о Джетнапет, моя тітонько! Я любила її, я знала про неї все, про її красу, її тонкі, як і в мене, зап'ястки, такі несхожі на товсті зап'ястки матері. Я знала, як вона сумувала, думаючи про мого батька, адже те, що вона йому послала, було настільки цінним, що вартувало цілої спадщини.