Він ніколи не здавався мені старим, хоча, безумовно, мав великий апетит — до пам'яток, до пташиного співу, до запаху моря, до слів нашої мови. Та іноді він міг і злягти до ліжка, його тіло немилосердно лихоманило, а вираз обличчя був такий страдницький, як у когось, кому недовго залишилося жити, а в житті ще так багато незавершеного. Під час тих лихоманок я доглядав його, читаючи вголос із Ванатула, бо він вірив, що слова мають силу вилікувати будь-яку недугу. Я любив його так, наче ми були товаришами по вигнанню, адже тільки з ним я міг розмовляти про книжки, насолоджуючись такою бесідою, яку Вандос називає «поживою богів». І все ж було в ньому щось непохитне, щось непереборне, невідомий центр, який він ретельно оберігав і куди мене ніколи не підпускав, отож чим ближче я його пізнавав, тим, здавалося, рішучіше він тримав мене на відстані. Навіть у гарячковому маренні він себе не виказав.
На островах старе слово чаві, яким я завжди називав свого метра, спершу стосувалося вчителя древніх і загадкових знань. Чанаві було мало, і доми їхні будувалися в горах, аби ті, хто їх шукав, могли дістатися туди лише після тривалих зусиль. Вони були дивні, самотні, вважали ліс своїм домом, промовці двозначних слів, люди без джат, бо кидали свої дженат у море — чинили акт символічної смерті. Поміж їх учнями ширилися скорботні пісні у формі жалобних острівних кантів, що оплакували темну непроникність мудрості чанаві; прислів'я мовою кідеті каже: «Попросіть чаві наповнити ваш кошик — і він взагалі його відбере». Вони були важкими духами і змушували людей плакати. Проте більша частина скорботних пісень учнів сумує не через незбагненну загадку мудрості, а скоріш через те, що учням взагалі не вдавалося знайти своїх учителів: про чанаві було відомо, що вони тануть в лісах, в туманах, аби ті, хто відбув важку подорож, виявляли лише гору й тишу. Ці пісні, «Канти покинутості», співаються на святах і висловлюють відчайдушну любов і горе послідовників чанаві. «Кров мого серця, не знайдеш спокою і на горі в туркотінні голубок;/ Вчитель мій квітку втоптав у болото своєю ногою».
Люди мого народу називали Лунре «жовтою людиною» або «чужинцем». Коли доводилося опинятися в селі, те, як вони зиркали, як підсміювалися старі, як верещали діти, переслідуючи нас вулицями, — завдавало мені болю. Іноді вони навіть називали його готан — бездушна людина, вигнанець, людина без джат. Я умовляв його триматися подалі від них, подалі од широких відкритих доріг. Він розумів це, ставлячись до мене з іронічною поступливістю, коли я водив його через хащі в джунглях і на небезпечні кручі, через непрохідні ліси, де холодне повітря здіймалося від землі, де я задихався, б’ючи палицею зів’ялі ліани, аби прибрати їх з нашої дороги. Листя репалося під моєю зброєю, розбризкуючи молочко. Коли ми зрештою проривалися і виходили на кручі, моя камізелька так просякала вологою, що морський вітер видавався мені холодним. Нас оточували повалені скелі, білі від гуано, а за ними — море кольору слини, що котило хвилі у звичному своєму хвилюванні.
— Як ви це зносите? — тихо промовив я.
Лунре спокійно стояв у полуденному сяйві й жував корінь імбиру.
— Я не зовсім розумію, що ти маєш на увазі.
— Ви знаєте, що я маю на увазі. Це місце.
— Он як. Це місце.
— Ви ж бували в Бейні, у великій бібліотеці. Ви олондрієць. Ви скрізь побували.
— Так вже й скрізь! Звісно що ні.
— Ну то в багатьох місцях.
— Так.
Він стенув плечима, дивлячись на море. Бриз ставав холоднішим, і купчасті хмари облягли небо. Місцями сонце світило крізь них сріблом, роблячи їх сяйливими, наче черева мертвих риб. Кожного дня, — думав я, — кожнісінького пополудня цей дощ.
Лунре поплескав мене по спині, посміюючись.
— Не будь таким похмурим. Поглянь! — Метр швидкою ходою рвонув до краю лісу і зірвав у підліску фрукт грушоподібної форми. — Поглянь-но довкола! — продовжив він, повернувшись, щоб тицьнути мені під ніс отой фрукт, що від нього відгонило нудотним духом олії для волосся і спиртного.
Я відіпхнув його руку. Він засміявся так, ніби це була гра, але відразу ж прибрав свого звичного задуманого вигляду, його волосся стояло дибки на вітрі. Небо набуло кольору пилу, а мені на гадці були порцелянові кахлі, тиснені медальйони з печатками олондрійських кланів, монументи з білої крейди. Я тужив за широкими вулицями, що повнилися гуркотом коліс екіпажів, за переповненими торговищами, мостами, бібліотеками, садами, будинками розваг, за всім тим, про що читав, але ніколи не бачив, за землею книг, за країною Лунре, за всім тим, що було деінде, десь іще далі. Вдалині розлігся грім, і день довкола нас потемнів. Лунре виплюнув шматочок кореня імбиру, і вітер закружляв ним. Ми заквапилися додому під крики стривожених птахів і встигли якраз тоді, коли буря накрила усе з силою болотяної лавини.