Це моє, це мій спадок, прошепотіла я. Відтак: дай це мені, різко звернулася до матері, клацаючи пальцями з нетерплячки. І простягнула руку, — відчуваючи, як вона чудово обважніла від багатих прикрас, — з вимогою дати мені ту чашу, котру мати піднесла до світла й розглядала в захопленні. Що це? Що це ти одягла?
Вона глипнула на мене злякано, збентежено, присоромлено, її рука потяглася до бурштинового намиста на шиї.
Зніми-но це, таті… О боги, щоб оце та на тобі…
Ми не чули, як батько увійшов до хати: після побаченого він дивився на мене так вражено, немов я його вдарила.
Як жилося на пагорбі.
Вишуканий лакований посуд, чаші з нефриту, декор, байдики. Батько більше розповідає мені про це тепер, коли я дуже слабка, тепер, коли я помираю, хоча ми цього слова не вимовляємо. Впродовж останніх прожитих у селі місяців ті історії випливають з нього разом зі сльозами, він жаліється мені. Він більше не грає на флейті, натомість п'є просяне пиво; я чую від нього пивний запах, коли він розплітає мені коси й розчісує волосся.
То було нестерпно, каже він неслухняним язиком; голос у нього постарів, став тремкий, як світло очеретяної скіпки. Моя мати… Я ніколи тобі про неї не розповідав. Боже мого батька, Джіссі, це була жінка, через яку хотілося вбити себе, або її, або себе й її. Ну, таки дещо я тобі розповідав. Пам'ятаю, розповідав, що вона ніколи не кричала і не виказувала гніву, а лишень манірилася й посміхалася. Вона отримала добре виховання, те, що сама називала «пагорбовою гідністю», була дівчинкою з прибережних гір, відданою заміж зовсім юною. Але послухай, розповім тобі дещо. В неї був цілий гурт челяді, це завжди були молоді дівчата, залякані як кролі. Як тільки котрась звикала до неї, виказувала ознаки приреченості, мати міняла її на іншу. Їй потрібно було, щоб вони її боялися, розумієш, вона таким чином привносила розваги у своє усамітнене життя: потрібен хтось, аби його лякати. Їй треба було, щоб у домі чулися звуки плачу — з-за ширми, де спала служниця… Це її заспокоювало, допомагало заснути… Вони завжди були нерозлучні, моя мати і її тремтяча покоївка. Могли навідуватися інші жінки, члени нашого клану. Мати виробила спеціальний тон, який надавала своєму голосу для розмов зі служницею — він вганяв у дрож, пронизував до кісток, і при тому був таким м'яким… Дівчата жили в постійному страху, це було непередавано. Одна з них втекла. Робітники її вистежили. Так, вони б її вбили. Але їй таки вдалося врятуватися: мабуть, сіла на облавок якогось корабля з Прева. Сподіваюся, що вона десь оселилася, що зустріла любов.
Любов, Джіссавет. У тому нашому домі її не було. Так само, як і будь-де на пагорбі. Любов була для цих людей синонімом ганьби. Це було щось таке, чого слід було уникати, що приховувалося, чавилося… Вони говорили про неї, стишивши голос: розповідали про мою кузину, яка закохалася в чоловіка, з яким їй заборонено було знатися, і втопилася; не схвалювали мого батька, який оточив піклуванням свого молодого сина, казали-бо, що нащадок виросте зіпсованим, буде слабким. У такому разі я не хочу бути сильним, сказав я матері, перш ніж піти з дому. Саме на це вона скаржилася — що я, мовляв, слабкий. Я не хочу мати те, що ти вважаєш силою, відповів я їй. І знаєш, що вона мені відповіла? Шкода, що я, виношуючи тебе, не зажила корінь тама, аби скинути плід.