Твоя мати, сказав він.
Де вона? — запитала я, раптом злякавшись. Де вона, Чіму? Чому вона не повернулася?
Вона не хотіла, щоб ти знала, мовив він, хрипко, ласкаво, його пальці продовжували пестити моє волосся. В кімнаті було зовсім мало світла, лише колючки місячного сяйва. З вулиці долинали звуки барабанів, далекі голоси, валування псів. Йди вже спати, Чіму, ледь видушила я із себе, бо страх перехопив горло. Ти втомився.
Ні, відповів він. Ні.
Він розповів мені все. Наполягав на тому, аби розповісти мені. Сказав: правда сама по собі є чеснотою, незалежно від її змісту. Сказав: це остання історія, Джіссавет, остання. І це була правда. Більше жодних історій я від нього не чула.
Отож, була собі дівчина, розпочав він, дівчина готан з дуже бідної сім'ї. Її батько помер, коли вона була ще дитиною. Ні, не запитуй нічого. Надто все складно й без запитань. Вона виросла. Вона була вродлива, як… не підберу слова. Прекрасна, як сон, який неможливо згадати, огорнена такою ж таємницею, такою ж безформністю й силою… і тотальним невіданням. Вона ніколи нічого не знала, незважаючи на всі життєві випробування… ну, годі про це. Отож ця дівчина, доню, коли була приблизно твого віку, а точніше на рік молодша за тебе, у шістнадцять років, разом із сестрою пливла вздовж піратського узбережжя; гадаю, вони шукали равликів. Так ось, її сестра… загинула.
Її сестра загинула. А вона… вона жива. Це її тріумф. І це великий тріумф, Джіссі, повір.
Він тихо, судомно засміявся. Чому я не можу сказати все як є? — пробурмотів він. Вже ж постановив собі, та ніяк не перестану вагатися… Бачиш, дитино, те, що сталося — це така річ, яку боги не повинні допускати. Не повинні такого допускати. Але допускають. Хіанот упіймали пірати з узбережжя. Вона жила з ними в печерах більше року. Шістнадцять місяців. Її сестра зістрибнула, — це ще одна правда, — її сестра скочила зі скель і загинула. Але вона — ні. Чи відчуваєш ти чесноту, що походить з цієї правди? Ти маєш знати, яка хоробра в тебе мати. Її мужність, її завзятість просто неймовірні, навіть неймовірніші, ніж краса, яку досі оспівують в селі. Вона жила в печерах, була поранена — під час викрадення вони причмелили її ударом по голові, в неї досі є шрам. Вона тікала три рази. Після кожної з перших двох спроб вони відтинали їй по одному пальцю правої руки. З третьої спроби вона таки втекла. Вона зійшла з пагорба і повернулася в село, немов привид. І була при надії. Розумієш?
Він погладив мене по волоссю, ніжно-ніжно. Засмерділо просяним пивом. Чіму, ти п'яний, почала було я, але слова застрягли. Промінь місячного світла ліг на срібло його волосся, а обличчя ховалося в темряві. Опівнічна пора. Туга. Пси.
Отже, ти мені не батько, врешті озвалася я.
А він на те: звісно ж, я твій батько… Але я чула, як тремтить його голос. О, це тремтіння, я його знала: це був дрож, породжений страхом.
Ні, заперечила я. Ви мене обдурили, ти і таті. Ви казали мені неправду.
Так, прошепотів він. Сидів під стіною, звісивши голову. Місячне світло спливало по його безсилих пальцях.
Ви мені взагалі не батьки, процідила я. А потім додала: Киїтна, в мене ж вона від нього, так?
Він закрив обличчя руками.
Коли виявлено рану, яка є джерелом болю, то це не спричиняє болю, бо біль вже був од самого початку. І це для мене найбільша несподіванка. Я й сама не можу повірити, що лежу спокійно в темряві, поки він плаче. Думаю про людей на святі, там, за плавнями. Вони танцюють, п'ють просяне пиво з калабасів. Старі чоловіки, вже п'яні від кокосової самогонки, плентаються подзюрити в бур'яни. Звідусіль чутно розмови, вигуки. Якась жінка кружляє на місці. Музики спливають потом над своїми барабанами й дзвонами. Співак видобуває хрипкі крики; він виглядає одержимим. Під деревом дві жінки допомагають третій укласти й закріпити коси. Юнаки та дівчата танцюють, вишикувавшись в лінії, місячний сміх і пси, відблиск на воді, страх натрапити на змію, пиво, що розлилося на землю, суперечки, таємне кохання серед пальм, плескання в долоні, дитячий плач. Все це там є, у всій повноті, та для мене просто недосяжне. Розкриття правди спустошило мій дух і зробило мене легкою. Тепер я можу ширяти понад світом, тепер я нікому не належу. І всі речі приходять до мене за власним бажанням.
І мати також. Повернулася додому. Провела ніч у лісі, а може в гамаку під хатиною: влаштувала учту москітам. Я так і не заснула. Дивлюся, як вона піднімається по драбині, яку ми залишили спущеною, і починає накладати вугілля в жаровню.