Я так ніколи й не говоритиму з нею про це. Я не можу. В цьому я схожа на неї, а не на батька, який більше мені не батько. Я не вірю, що в правді є чеснота. Так само, як мати, я боягузлива, я ховаюся, я не здатна віднайти слова. Що я могла б їй сказати? Я знаю, що тебе зґвалтував пірат, хворий на киїтну. Навіщо їй це казати? Вона вже знає, що я знаю. Тож про що мені з нею говорити? Питати, як їй жилося в печері, питати про смерть її сестри? Ні, немає в цьому правди, і ніякої чесноти нема. Отож, ті слова ніколи не будуть промовлені: ані тоді, коли батько припинить розмовляти і лише Тіпиав озиватиметься до нас; ані тоді, коли ми, нарешті, приймемо рішення й вирушимо на річку Катапней, щоб знову сісти на тихий човен, вантажений олією; ані дорогою на північ; ані на кораблі чи у повозах, що везтимуть нас все далі на північ до забарвлених у рожеве пагорбів; ані в горах, ані в похмурому Притулку молодих жінок при лічниці, ані навіть у час страху й хвилину смерті. Ніколи, ніколи. До самого кінця ми продовжуватимемо жити так само. Зерно, вогонь, час на купіль, час на сон. Отак ми спілкувалися, отакими порожніми жестами. Вівсяна каша, потім датчі. Відтак знову вівсяна каша.
У якийсь момент вона зривається і мчить, зупиняється, біжить, тремтить, затримує дихання. Спускається зі скель, долає піски, купи дерев. Біжить по шорсткій траві, яка ріже її ноги, крізь густі чагарники, крізь терня, просковзує під низькими гілками, прокладає собі шлях через ліани. Оминає всі стежки, не спокушається на легкі переправи. Вона біжить. Іноді ховається на якийсь час, серце їй шалено калатає. Обидва її серця. Вона спотикається, оббиває ноги, страждає від голоду, від спеки, від ненастанного дошкульного страху.
Я не знаю, навіщо вона біжить. Чому б їй не зупинитися, не лягти й поспати? Навіть вночі вона пробирається крізь ліс. Чути її голосне сапання, у темряві запах листя панує над усіма запахами, а в річці Діет така висока вода, що надто небезпечно її переходити. Вона просувається вздовж ріки, збираючи помаранчі, щоб висмоктувати на ходу. Тлумить у собі надію, щоб не піддатися слабкості через це почуття. Зрештою, певного ранку вона бачить на воді перших рибалок; заходить у село кровоточивими ногами.
Отож, як бачиш, у мене не було джат, від жодної зі сторін я його не отримала. Це була лише фантазія мого дитинства. Ліхтарі, що світять світляками, доброзичлива Джетнапет, нефритові чаші: до жодної з цих речей я не мала стосунку. Ну, гаразд, сказала я йому. Я тобі вірю. Все це схоже на правду. Я задоволена з того, що не належу до пагорба. Так я йому сказала. Сказала: я завжди знала, що не є однією з вас.
Невдовзі по тому він втратив бажання говорити.
Тіло псуття. Це те, що я собою являю, Джевіку; чи вважаєш ти мене також тілом псуття? Ні, ти так не вважаєш: ти розмовляв зі мною на кораблі, і я відразу помітила у тобі відсутність страху, відсутність забобонів. Чи знаєш ти, щó це означало для мене — розмовляти зі своїм однолітком після всіх тих років? Бо це тяглося роками, понад три роки. Три роки туману, спеки, лихоманки, ізоляції в тілі, яке Айо Кіет проголосив скверною.
Мій батько сказав тоді, що я невинна. Але боги з цим не погодилися. Зрештою, я була дочкою пірата. Я була дитиною печер, жорстокості, страждань, принижень. Несла на собі прокляття зла того темного узбережжя.
Натяки, підшепти. Я пам'ятаю їх, особливо тепер, коли знаю правду. Жорстокість в очах, презирство. Ти й уявити собі не можеш усієї розбещеності Кіему, та й ніхто не зможе уявити — для цього треба жити тут, у цій мерехтливій та виснажливій спеці. Хвора, нездатна рухатися, я пам'ятаю, як жінки перешіптуються, ковзають по мені очима, відводять погляд і перешіптуються, мовляв, матері дуже не щастить, так-так, вже стільки років відтоді минуло, а потім тітка, це мусить бути джат. Натхненна злоба Кіему сягає такої глибини, що вони допомагатимуть приховувати від мене правду, роблячи вигляд, що мене треба від неї захищати, і все це лиш на те, аби отримувати більше задоволення від слів, вишептаних там, де вже їх не почуєш: зґвалтування, піратське узбережжя, її пальці, її дитина.
Пізніше, в нашій хатині, ми опановані страхом. Ми кличемо Тіпиава, аби він піднявся всередину й сидів разом з нами, просто сидів під стіною. Це через батька: він лякає нас, ми думаємо, що він може померти, і ми не знаємо, як зможемо витримати, якщо це станеться. Мати і я — ми вже не можемо дивитися одна на одну: так склалося, відколи я дізналася правду; якщо наші очі випадково зустрічаються, лунає якийсь звук, що змушує нас здригатися, звук убивства, яке десь відбувається. Матері забиває подих. Ми обоє боїмося промовити хоч слово. Вона ще більш незграбна, ніж завжди — впускає з рук ложки, заплутується ногами в батьковій ковдрі, навіть зашпортується об його ноги, а він все лежить нерухомо, худий, сивоголовий старець. Раптом він став старий, як Тіпиав, ба навіть старший. На обличчі жодного виразу. Мати обмиває його, мовчки, щоночі. Губка, порожні очі — це як повернення у ті часи, коли ще була живою бабуся. Вона опускає запону, щоб роздягти й обмити йому нижню половину тіла.