Вона робить це, але за собою доглянути не в стані. В неї брудне волосся, і вона плаче, бо в борошні замножилися довгоносики. Я знаю, в чому причина: це той чоловік, що з'явився, як тільки батько перестав розмовляти, брутальний рудий чолов'яга з піратського узбережжя. Здається, мати бачить його в прогнилій частині даху, куди затікає дощ, і в бананах, що кишать мурахами, і в усьому, що потворне, зіпсуте й переслідує її: в непристойних жестах і гримасах долі. Я також бачу його всюди. Його обличчя з бляклими очима рептилії перемогло мої мрії про пагорб, про щедру тітоньку. Я думаю про його стрункі зап'ястки, він мав би бути ставний, він посміхається мені. Припини! — кричу на матір. Я через тебе з глузду з'їду.
Вона припиняє. Складає намисто назад у мішок. Вона отак годинами рахує ті намистини, наразі це її єдина думка у ці дні. Нам треба плисти в країну привидів, там Джіссавет вилікують. Вона, мабуть, думає, що боги згублять наш слід. Ідіотка, яка ж вона несосвітенна ідіотка, та ж я не хочу покидати батька, але таки попливу, хоча б заради того, щоб вирватися з цього дому, з цієї недогнилої халупи, з її стійким смородом поту, що забиває геть усе, з її темрявою, де всі ми поволі божеволіємо. Я попливу з нею; мені вже все одно. Але того дня, вдосвіта, я обійму батька й притулюся щокою до його щоки. І я сама виплутуватиму своє волосся з його стиснутих в кулаки пальців, коли мене опускатимуть в човен.
Отака мапа Кіему, Джевіку: намальована в зірках і безсмертна. Вона зогнила, розклалася вже, але ніколи не вмирає. Це тіло псуття, в якому щогодини невинність зустрічається зі своєю долею — швидким і безгомінним згасанням. Я бачила цю мапу, бачила, як ми простували її шляхами, моя мати й я, як ми співпрацювали в абсолютній гармонії; усвідомила, що Кіем завжди потребує отаких двох — тієї, що псує, і тієї, що підкорюється, що ми були створені одна для одної в цьому одвічному плані. Це одкровення явилося мені в усій своїй неуникненній, кришталево стрункій величі, й була в ньому така краса, що на очі мені навернулися сльози. Ти зруйнувала моє життя, прошепотіла я. Ти знищила все, що в мене було. Через тебе я ніколи не зазнала чистого щастя…
Це відбувалося в Притулку молодих жінок. Вона нахилилася над мною, викручуючи воду з мокрої ганчірки мені на волосся, обтираючи мені чоло. Губи мала розтулені від зосередження. Я закрила очі, оточена важким запахом її подиху, п'яна від огиди й відчаю. А коли відкрила очі, то побачила зблизька пори в її шкірі, її величезні променисті очі, і раптом — не знаю, з чого це почалося — побачила ще й киїтну, те, як ця хвороба переслідувала її все життя, те, як завжди поставала перед нею знаком її згубника. Спочатку це був чоловік з печер, а потім — її дитина, її власна дитина: ми завжди були поряд, нещадні, як боги. На кожному кроці ми б'ємо її, насміхаємося з неї, нищимо її щонайскромніші мрії, її надії. Я розуміла свого батька, розуміла чоловіка з печер, ті дикі почуття, які охопили його на вид її слабкості й невпевненості — тих нещасних вад, які часто доводили мене до межі шаленства: Кіем не терпить присутність невинності. Ми ненавидимо тих, кому вдалося уникнути того знання, яким ми володіємо, — знання тіла псуття. Саме її невинність позбавляла мене задоволення, і саме моя жорстокість позбавляла її будь-якої приємності. Коло повністю замкнулося. Вже покликали санітарів, поки мати намагалася утримати мене в ліжку. Я відштовхувала її, але не мала певності, чи то штовхаю, чи чіпляюся за неї, бо її сукня, здавалося, якимось незрозумілим чином весь час застрягала в моїх долонях… Звідкись здалеку долинув голос, божевільне виття, якийсь моторошний, порожній, сливе нелюдський звук, немов глас з потойбіччя. Я — Джіссавет Кіемська, повторював той голос знову й знову. Я з Кіема.