— Джіссавет, — покликав я.
Їі голос. Ця тоскна рапатість, ця шерехатість шовку.
— Джевіку.
Її світло, низка загадкових жестів поміж книжкових полиць. А ось і вона сама, боса, в сорочці: чорні насторожені очі, по-дитячому зачесане на проділ волосся бурштинової барви.
— Ну ти й витріщився, чисто відьмак, — дорікнула мені з посмішкою. — Якби зробив отак на Кіемі, я би вже сплюнула.
— Ти б не сплюнула, — заперечив я. — Ти не забобонна.
— Справді, — промовила з тихим смішком, намотуючи пасмо волосся на палець. — Я не забобонна. І ніколи забобонною не була.
— То це мій валлон? — запитала вона за хвилину, зиркнувши через моє плече; бо вона, як і я, була тепер адептом ходіння поміж світами.
— Так, — потвердив я, поклавши руку на книжки захисним рухом, бо не міг не пишатися тими рядками, немов видобутими з глибини серця. Я відкрив першу з них, Казки Ліхтарні. — Це олондрійська, — сказав я, показуючи на друкований текст, — а з боків — кідеті.
— Але ж ніхто не може читати мовою кідеті, — засміялась ангел.
— Я можу, — заперечив. І показав їй, яким чином використав олондрійські символи для передачі звуків, спільних для обох мов. Подекуди використовував ту чи іншу літеру, аби передати близьке звучання на кідеті: наприклад, наш звук «дж» передав олондрійським «ш». А деколи змінював написання літер, щоб створити нові: наш звук «ч» передав усе тією ж «ш», але додав над нею дужку, схожу на пір'їну.
— Послухай, — попрохав її. Сонце заходило, затоплюючи пустелю загравою. Здавалося, що воно якось неприродно розжарене й відкидає загрозливий відсвіт на книжку в моїх руках. Я шукав потрібну сторінку. Раптом стисло в грудях; огорнуло передчуття біди. Та я все ж почав читати вголос ті рядки, що розгорнулися переді мною:
Я вже знаю, що це таке — писання. У нас складали мапи: мапи моря, мапи вод між Тінімаветом, Седсо і Джівом. І мапи річок, власне, великих рік — Діет, Катапней і Тадбаті-Нут, рік, що створили нашу країну боліт на своєму шляху до моря, яке оточило нас звідусіль…
— Зупинися, — прошепотіла вона врешті у якийсь момент.
Я ще не закінчив читати анаднедет. Мій голос невпевнено завмер у повітрі.
— Пробач, — озвався я. — Я завдав тобі болю. І знову відчув тривогу, ще сильніше, ніж досі. Пальці мимоволі стиснули сторінку.
— Ні, — промовила хрипким голосом. Здалеку, з-поза меж моєї досяжності долинув її невтішний плач. Біль, якого мені це завдало, і відчуття безпорадності були такими гострими, що я заплющив очі.
— Це страшна історія, — ридала вона.
— Ні, — запевнив я. Ні. Це чудова історія. Джіссавет! Ти мене чуєш? Ти її прегарно розповіла.
— Мені його не вистачає, — заговорила вона. — Думаю, що він помер, але ніде не можу його знайти.
— Ти його знайдеш, — запевнив я. — Ти знайдеш його, я допоможу тобі його знайти…
Вона не припиняла плакати, спустошувала мене потоком горя. Отож я став розмовляти з нею, бажаючи втішити. Я вихоплював свої слова звідусюди, з поезії пустелі й Долини, з пісень Тінімавету. Я уявляв, що зустрів її у себе вдома, на півдні. Розповідав їй про цю зустріч, про те, як вона веслувала на своєму човні сонною притокою Тадбаті-Нут. Викликав в уяві образ теплого світла, наїжаченої нерухомості листя. — А я їхав на білому мулі, — продовжував, — віз перець, аби продати на пагорбі…
А ти, Джіссавет, увігнала весло в мілкий потік, затримавши рух свого човна, і дивилася на мене здивованими очима, тими очима, що мають незбагненну силу проникнути куди завгодно: в камінь, у серце. Я різко зупинив мула. Чи ж можу я заперечити, що остовпів під чаром тих очей, прикутий їх тьмавим блиском, їх незглибною темрявою? Під чаром того плеча, худорлявого і гнучкого, тієї бездоганної шкіри, що на неї спадало маслянисте світло, крапля по краплі, мов мед? Ми були оточені лісом, важко було дихати тим непрозорим повітрям. Вираз твого обличчя змінився — злегка, але явно. Ти більше не дивувалася. Ти випросталася, швидко прибравши сяйво свого погляду, і зиркнула на мене з виглядом ображеної зарозумілості… Тоді я подумав, що своїм витріщанням образив доньку вождя. Але що ж це за донька вождя, якщо вона сміливо й безтурботно веслує на своєму човні через ліс сама-самісінька, не дбаючи про те, що її врода має привертати небажану увагу її нижчих за походженням підданих? І я привітав тебе, підбадьорений тим фактом, що ти не відпливла від мене чимскоріш. І тоді вираз твого обличчя, такий несталий, знову змінився. Тепер у ньому були водночас ледь стримуваний сміх, іронія і розум — якому ти, врешті, вперше дозволила сяйнути…