А у ліжку плакав.
— Припини, — казала вона. — Припини, Джевіку, все вже скінчилося.
— Надто пізно, — душився я словами. — Я ніколи не пізнаю тебе.
— Ти мене вже пізнав.
— Але я не можу нічого зробити. Не можу нічого зробити для тебе. Якби я знав, то міг би щось зробити… знайти тебе…
— Цить, — перервала вона. — Сядь, негайно. Запали свічку. — І загадала мені відкидати тіні на стіну, а сама заходилася вгадувати їхні форми. Такі були правила гри у чой, гри в тіні, що нею розважались по ночах на Тінімаветі. Але мій ангел, моя кохана… вона не відкидала тіні.
Мирос повертався до життя. Він блукав садом, спочатку спираючись на ціпок, потім випростаний, самотужки. Його обличчя все ще було вихудлим, і борода надавала йому розбишацького вигляду, але в очі повернувся блиск, а в тіло — сила, щоб носити воду й рубати дрова. Щоб відновити м'язи, він почав вправлятися в канкельде, вояцькому мистецтві, на горизонтальній гілці сливового дерева в саду. Я злякався, натрапивши на нього, коли він гойдався головою вниз, із побуряковілим обличчям: це була поза під назвою «вагадло Гарди».
Вечорами ми сходилися в сплюндрованій вітальні та доїдали все, що там залишалося. Вогонь кидав відблиски на його кошлате волосся. Якось він сказав:
— Цієї зими ти врятував мені життя. — І додав: — Я не знаю, як ти це зробив. Це якесь чудо.
Я посміхнувся й м'яко відповів:
— Ти й справді не знаєш, як я це зробив?
Він зиркнув на мене винувато.
— Ну добре. Так, я знаю. Але я… Я не такий, як мій дядько. — Він смикнув себе за кульчик і повільно продовжив: — Усвідомлення того, що тут присутня ангел, якось відбиває мені охоту задавати запитання. Це виглядає недоречним.
Я підібрав рукою рештки йом ейфер у своїй мисці та облизав пальці.
— Ти говориш, як острів’янин.
Він знизав плечима й посміхнувся в бороду.
— Можливо. Не знаю.
Покінчивши з їжею, ми підвелися, і він поплескав мене по плечу, і на коротку хвилину я, сповнений вдячності, потрапив у його грубуваті чоловічі обійми.
Після цього я піднявся нагору, аби почитати ангелу.
Вкотре відкрив Казки Ліхтарні, старі історії нагір'я, переказані Етен Ур-Фанлейською. Цього разу я читав не розповідь ангела, а надруковану в книжці історію. Її кучерявий стиль нагадував давні часи, ще до війни на сході. Етен при вікні своєї кімнати над річкою, де вона провела кілька років у якості гості Герцогині Тевласької, високі підлогові лампи на балконі по настанні темряви, куриться ароматний нес, що захищає від москітів, Етен босоніж, масажує свої постійно розпухлі щиколотки. Цю казку мені розповів Карт, кістлявий прислужник з лінивим оком, який запевняє, що на власні очі й неодноразово бачив Білу Ворону. Я читав уголос, роблячи паузи, аби перекладати в міру просування текстом. Кожного разу, підводячи очі, я бачив, що ангел дивиться на мене, підперши щоку рукою.
Я читав. Я прочитав їй Мій ланцюжок ночей відомого митця Даміоса Бешейда, Елетуїдову Подорож до Дуоронвея, Пісню дракона авторства Фанлеро. А ще — Лімросову працю Соціальна організація кестеньїйських кочовиків, у якій схід названо «великим театром жалюгідного існування». Вона слухала, як метелик, що тулиться до вікна. Я читав Рослинний світ пустелі великого ботаніка Ейлокі, який загинув од спраги в пісках, читав усі ті описи павутинних акварелей пустельних квітів, таких як трас, «чиї жовті колючки вкриті темними волосинками, схожими на вії». Іноді вона зупиняла мене запитаннями. Я створював нові слова на кідеті: олондрійський водяний годинник називав «тим, що слідує за сонцем навіть після смеркання». Деякі книжки вона слухала уважніше, ніж інші. Вона так ловила слова, що майже розтанула в повітрі, коли я читав Кахаллу Безстрашного:
Що вони розповідають про пустелю? Те, що вони розповідають про неї, не є правдою. Що вони кажуть про дюни, про солончаки, про міста, засипані кришеним гравієм, про поля кварцу й халцедону, вивергнуті величними вулканами Іви? Нічого. Вони нічого про це не кажуть. Вони розповідають про фередхаїв, при цьому посміхаються і сиплять у чай ще більше товченої гвоздики. Вони не випробували на собі спеку й холод, їм цілковито чужа смерть, вони говорять як люди, які навіть коней ніколи не бачили…