Вдома аркові переходи повнилася звуками негоди. В коридорі я подивився на Лунре; у темряві, що настала від дощу, його ледве було видно. Він підняв бліду руку й заговорив.
— Що?
— Я збираюся почитати, — повторив він голосніше.
— Я також, — збрехав я і спостерігав, як він розтанув у південному крилі.
Коли він зник, я пішов під кам'яну арку, що виходила у патіо. Тьмавий вогник у вікні навпроти пронизував негоду: це мій батько був у кімнаті, де зберігав свої рахунки. Я перебіг через патіо, встигнувши змокнути за ці кілька секунд, і постукав у замкнені двері.
Почулося клацання, потім вібруючий звук скиненого прогонича. Стен, ключник і тінь мого батька, відчинив двері й відступив набік, аби впустити мене. Я провів рукою по обличчю, змахнувши воду, і закліпав на тьмяне сяйво маленької жаровні біля батькових ніг.
Він був не сам. Двоє літніх чоловіків з села сиділи разом з ним коло жаровні; це були люди високого рангу, мали-бо на плечах яскраві плащі. На їх обернених до мене носатих обличчях читалося здивування. Батько сидів нерухомо, в руці тримав залізний стрижень з розжареним кінчиком. Служник стояв на колінах перед ним, тримаючи міцний брусок з тикового дерева; подібні бруски були поскладані поруч з ним, готові до використання. Позад цієї маленької групи людей, мовчазної й примарної, стояли рядами до самої стелі інші бруски, записи мого батька.
Я впав на коліна, гупнувшись об підлогу з пісковика.
— Пробачте мені, Батьку!
Запала пауза, відтак залунав його невиразний голос:
— Молодший сину.
Я підвів очі. Він не торкнувся моєї голови, зрештою був занадто далеко, щоб досягти мене: між нами були жаровня і вкляклий служник. Я вдивлявся в його обличчя, шукаючи бодай щось, що міг би визначити: гнів, схвалення, розчарування. Його очі були клаптиками чорного шовку в жирній плоті щік.
Я чекав. Він опустив залізний стрижень на жаровню, пообертав ним у вугіллі.
— Це мій син Джевік, — пояснив він старим. — Ви, напевно, його забули. Він не змагається в жодних іграх. Я спровадив йому чужоземного вихователя, тож вони тепер весь свій час збувають у теревенях, як пара старих бабів.
Одному з чоловіків вирвався короткий смішок, заклекотіла мокрота.
— Батьку, — сказав я, руки витянені вздовж тіла, кулаки стиснені: — Візьміть мене із собою, коли поїдете до Олондрії.
Він зустрівся зі мною очима. Серце закалатало мені в горлі.
— Візьміть мене з собою, — повторив я із зусиллям. — Я навчуся справи… Я здобуду освіту…
— Освіту! — він посміхнувся, повернувшись поглядом до стрижня, розжарюванням якого займався. — Освіта, молодший сину, то твоя біда. Той олондрієць так тебе навчив, що ти вриваєшся в приватну кімнату батька і заважаєш займатися справою.
— Мені треба було поговорити з вами. Я не можу… — і зупинився, не в стані підібрати слова. Дощ шарпав покрівлю і нещадно шмагав землю.
— Чого ти не можеш? — Він підняв стрижень і, примружившись, взявся розглядати кінчик, що яснів рубіновим світлом. — Не можеш розмовляти зі своїми однолітками? Не можеш знайти селянську дівчину, щоб утішатися з нею? Не можеш бігати? Не можеш танцювати? Не можеш плавати? Не можеш вийти зі своєї кімнати? Що?
Він обернувся й швидко провів розпеченим залізом поперек бруска, що його тримав служник. Одного разу, пам'ятаю, він промахнувся й припік чоловікові руку, поставивши отак своє тавро, за яке відкупився парою курей.
— Я не можу тут залишатися.
— Не можеш тут залишатися! — Розлігся його брутальний, плаский сміх, і старі й собі підхопили; далебі, надто багато було в нього влади, аби коли-небудь сміятися одному. — Годі-бо! Звісно, ти сподіваєшся і очікуєш, що твій батько проживе ще кілька років.
— Нехай життя мого батька буде таким довгим, як берег, що оточує Острів Достатку.
— Он як. Ви чули, як він сипле словами, — зауважив він своїм компаньйонам. — Ця нетерплячість… колись вона стане його великою помилкою. — Він дивився на мене, вперше дозволяючи побачити всю глибину холоду в двох ямах своїх очей. — Ти залишишся, — повільно сказав він. — Будеш вдячний за те, що отримав. Подякуєш мені.