Я підвів погляд. Вона все ще була тут, її блідий відсвіт нагадував опале листя.
— Доведеться припинити, — пробурмотів я. — Надто змерз, щоб продовжувати.
Вона кивнула, зітхаючи.
— У цьому валлоні велика магія.
Коли я усміхнувся їй, відчув, як тріскають губи; присмеркове світло розпрозорювалося від холоду. Дихання відділялося від мене білою субстанцією й відносилося силою протягу. Його спливання я відчував наче біль, наче рвалася тканина. Підійшов до балконних дверей і за мить до того, як затягти фіранки, побачив, як зірки пустелі розгалужуються подібно до канделябрів.
Поза тим, я читав їй дещо з Фірдредових Візитів: ми разом блукали серед пахучих дерев Шелемвейну і зустріли на узліссі Нованніс на прізвисько Фальшива Графиня, що курила поміж акацій інкрустовану бісером трубку. Ми обідали при дворі Ломи, де жінки носили високі, оздоблені мальвами зачіски, і скуштували там, в тьмяній зелені дубових лісів, страву з вепрячого мозку, смаженого з цикорієм у тому ж таки вепрячому черепі — делікатес люб’язного Дімаї. Ми тремтіли, коли читали про безіменну пустелю в центрі плато, яку фередхаї називають не інакше як суамід, тобто «місце», де з неба не падає ані краплі води, навіть у вигляді снігу, що випадає в околицях гір, «де доводиться жити під тиранією криниць». А ще ми читали про наші власні острови, про місто Вад-Вон-Пой, «місто кошів з водою». Пальці Джіссавет спалахнули над сторінкою. Пізніше, коли я вже майже спав, вона раптом заговорила до мене з темряви.
— Я знаю, що таке валлон, — промовила схвильовано. — Валлон — це джат.
Боги, мабуть, любили її, тому й забрали.
У Пітоті кажуть, що слонячий бог, Старий Дід, дуже вже заздрісний. Краде дітей, краде дружин. Він каже: от стільки — і не більше. Він — Обмежувач, контролер людського щастя. Він, мабуть, помітив її; та всі вони, мабуть, дивилися на неї, навіть коли вона була дитиною, коли веслувала на своєму крихітному човні, зробленому зі шкіри. Вони, мабуть, помітили її сміливі очі, її плечі, темні, лискучі на сонці, що відбивалися в брунатних дзеркалах озер. Ця дівчинка, така мала, а вже така вперта, з лискучо-чорним на той час волоссям. А ще з очима, вустами, виразом обличчя, норовливістю й зухвалістю, що їх я так покохав, коли було вже надто пізно, коли боги забрали її собі.
Всі оті роки, що вона пролежала у дверному отворі: кожен з них ранить мене, і кожна година спричиняє окремий біль. Втрачені години, безповоротно втрачені, ті години, які мені так хотілося б хапати і леліяти, мов скарб, — усі вони були викинуті в болото. Години, коли вона лежала самотня, покинута друзями. Але якби я був одним з її друзів, якби їв ту крадену рибу на полях, якби мені так неймовірно усміхнулася доля, як їм, — ніщо не могло б розлучити мене з нею. Ані киїтна, ані те волосся кольору отруйних ягід, з якого я б ізсукав мотузки, щоб прив'язати себе до неї, ані ненависть усього світу, ані загроза хвороби, зараження, яке я вітав би зі сльозами радості. Так, я б обхопив це волосся, цю талію, вдихнув би її злякане дихання у надії, що прокляття набрякне, аби створити місце для мене, щоб ми могли бути разом, безпечні, віддалені від усіх завдяки тій честі та перевазі, що її показала нам смерть. Щоб бути, подібно до неї, аристократом смерті, яка заховала б нас під своїм шкарлатним цвітінням. Щоб потерпати, як вона, від тропічної лихоманки. Щоб стискати її долоню, борючись за життя, щоб чути її заспокійливі слова, що збирають прозору прохолоду по той бік зірок.
Вперше за багато місяців я помолився богові з чорно-білим хвостом; це були плутані та недоладні молитви. Я молився за те, аби хоч раз, один-єдиний раз можна було зупинити закони часу, щоб я міг би знайти себе самого у Кіемі десять років тому. Я молився за те, щоб вона залишилася зі мною назавжди, щоб ми якимось чином увійшли в магічні, сокровенні обшири її книжки. А ще я прикликав страшні кари на товаришів її дитинства: щоб вони могли спочатку полюбили спогад про неї, а потім загинули. — Нехай вони помруть, — благав я, — але тільки після того, як настраждаються так, як я страждаю. Мені здавалося, що весь світ має знати про неї, має визнати, що з її смертю світ змінився, що поля, ліси, ріки наповнилися попелом.
Чи справді киїтна є знаком ненависті богів? А чи не є вона знаком їх любові?