Дедалі слабша, виснажена, лежала у дверному отворі. Здавалося, її тіло не в стані витримати того важкого світла, що падало їй на живіт, немов велика хвиля. Тендітна: така тендітна й нетривка, як сіль. Як сіль, мала би розчинитися, втратити свою субстанцію. І, як сіль, мала би наситити все смаком, гострим, амніотичним, тривожним та безпомилковим. Боги бачили. Вони бачили те, що бачив я на облавку Ардоньї — цю дівчину з її пікантною, милою самобутністю, її вуста, з яких падали такі дивні висловлювання, як-от коли вона сказала матері: «У нього довге риб’яче обличчя». Вони бачили темні сяючі очі, в яких концентрувалося все її життя; вони знали її мінливі настрої, її містичну силу волі, її самотність, яку вона нікому не могла пояснити, її непогамовний гнів, який завдав мені стільки болю. І ще багато чого вони знали. Вони проникали їй у мозок, у серце. Дослідили ті невловні сади, ті нічні дороги. Пізнали чорні зловісні криниці, лабіринти, раптові пастки — і п'янкі, прозорі, недосяжні вечори. Може вони просто розпізнали в ній одну з-посеред себе? Ту, що в силу якого космічного випадку оселилася на острові Тінімавет, загублену зірку, яка раптом опинилася далеко від інших зірок. І тоді з Острова Достатку долинув крик. І вони скорчилися, стражденні, спостерігаючи за тією, котра чомусь упала з небес. А відтак повільними й обережними жестами, аби не злякати, повели її назад, на своє місце, і вона пішла з ними.
— Коли була жива… навіть коли була жива, — прошепотіла вона мені, — я не хотіла жити так, як зараз.
Ми вийшли через іржаві ворота в сад; велика рівнина блищала перед нами, здіймався вітер. О, цей вітер, цей кестеньїйський вітер! Я називав його «чотирма сотнями колісниць з колесами-ножами», а для Джіссавет ті вітри були «воїнами короля Ята». Вони гнали поземок понад потрісканою рівнинною землею і розгойдували молитовні дзвони на наметах з козячої вовни.
— Ось там. — Вона вказала рукою. — Вони щойно виміняли трохи сочевиці, і на місці тільки старша з сестер, та, що з найдобрішим серцем.
Я наблизився до полога намета і погукав хрипким голосом проти вітру; визирнула пара здивованих очей під зрослими бровами, схожими на острівний мисливський лук.
Жінка загукала щось кестеньїйською, посипалися громохкі звуки. Я показав жестом, як метляється на мені кожух.
— Змилуйся, — заговорив я олондрійською. — Змилуйся, моя пані, я голодний.
— Калідох! — видихнула вона і затягла мене досередини; в центрі шатра на підлозі блимало низеньке багаття, поширюючи солодкавий різкий сморід кизяків. — Сідай, — заговорила каліченою олондрійською і штовхнула мене на плетене кріселко. Всі її жести були спритні, а довгі, з грубими кісточками руки перебували в ненастанному русі. Вона закинула собі на плече полу накидки, аби до вишитого бісером подолка не сягав вогонь, присіла і заходилася помішувати кипляче вариво в казанку, прилаштованому поміж вуглинами. Відтак збуджено заговорила кестеньїйською. Я почув у тій тираді слово калідох.
— Тут є ще інша, — озвалася Джіссавет. — Поруч з тобою. Її бабуся.
Я придивився уважніше до купи шкір, що лежали на долівці. Звідти на мене дивилися прозорі очі на худому обличчі, оточеному тонким сивим волоссям.
— Доброго вечора, — привітався я.
— Ні, — застерегла мене внучка. — Ні олондрійська.
Бабуся й далі лежала без руху, дивлячись на мене.
— Подивись на її очі, — прошепотіла Джіссавет.
— Я розумію.
— Вона не помирає. Вона тільки виглядає як вмируща. А насправді ні. Вона ще довго проживе.
Внучка простягла мені шкіряну миску з сочевицею та в'яленим м'ясом. Я з'їв половину і вказав їй на свою порожню торбину:
— Мені треба щось для товариша.
Коли я зробив рух, збираючись покласти решту їжі в торбу, вона обурено сплеснула руками, вихопила торбу мені з рук і вщерть насипала туди сушеної сочевиці.
— Ні, — заперечив я. — Це забагато.
Вона відкинула будь-які заперечення рішучим жестом руки, відвернула обличчя.
— Для калідох. Для калідох. Не забагато.
Бабуся стежила за мною з ліжка враженими, пильними очима. Золотий кульчик, розкішний, як весна, тулився їй до щоки.
— Хвора? — запитав я внучку.
Вона похитала головою.
— Ні, не хвора, — сказала Джіссавет майже пошепки.
— Джіссавет.
У повітрі зависла загроза, наелектризованість. Скруха.
— Джіссавет.
Вона палала обіч мене, ув очах ряхтіло по блискучій сльозині.