Тиша. Кінець усій поезії, всім почуттям. Ще раніше ти, наляканий, почав цей кінець передчувати: так багато сторінок було перегорнуто, книжка щораз більше важчала ув одній руці та настільки ж легшала в другій — у міру наближення до кінця. Тим не менш, ти себе втішав. Мовляв, ти ж іще не дійшов до кінця історії, до того жахливого чистого аркуша в кінці, порожнього, як замкнута віконниця: ще було кілька сторінок під твоїм великим пальцем, які ще належало поглинути і якими належало насолодитися. О, а чи не можна читати повільніше? — Ні. Кінець наблизився, невблаганний, у сталому відміряному темпі. Остання сторінка, останнє з осяйних слів! Ось він — кінець книжки. Тверда обкладинка; перевернеш її — там лише шкіра, з витисненими на ній трояндами й щитами, що встигли затертися.
І тоді настає тиша, схожа на відсутність звуків наприкінці світу. Ти підводиш погляд. Бачиш себе у кімнаті в старому домі. Або, можливо, сидиш на лавочці в саду чи навіть на площі; можливо, ти читаєш на вулиці й раптом бачиш, як проїздять повози. Життя повертається, рухомі тіні від листя. Хтось наближається, аби запитати, що б ти хотів з'їсти на обід, або два малих хлопчиська пробігають повз тебе, шалено репетуючи; або ж це просто вітер надимає фіранку, так що вона має по кімнаті своїм білим полотнищем і пробігає по паперах на столі. Таким є звучання світу. Але для тебе, читача, все це лише тиша, незаселена і спустошлива. Це туга, яке настає, коли нас полишають ангели: тиша, з усіх боків, незворотна.
Глава двадцята
Звучання світу
Коли погребове вогнище перетворилося на тліюче шатро, я пішов геть.
Перейшов крізь принцеву браму й заглибився далеко у простори рівнини. Вже не було ангела, який не дав би мені збитися з дороги. Але за спиною в мене був сигнал — стовп чорноти, що здіймався до неба. А ще я знав, що в сутінках там буде проблиск світла. Йшов, застромивши руки в кишені, вслухаючись у власні кроки та дихання. Так звучить світ. Коли, нарешті, повернув назад, будинок принца здіймався переді мною на тлі щедрого розсипу зірок.
У трапезній горіли свічки. Поверхню столу ширше розчистили від пилу, що її вкривав. Коли я увійшов, Орем підвівся і зняв плащ. Відтак вклонився і знову випростався, піднісши високо голову з тріумфальним і строгим виразом. На зап'ястку в нього виднілася якась примарна пов'язка.
— Евнеаньї, — заговорив він.
Мирос, що сидів поруч нього, теж підвівся.
— Вочевидь, я більше не заслуговую на цей титул, — відповів я.
— Ти заслуговуватимеш на нього завжди, мій друже! — не погодився Орем. — Але ж проходь, сідай. Маємо вино, і мій слуга приготував їжу.
Я зиркнув на Мироса.
— Ні-ні, то не про мене! — вигукнув той, силувано усміхаючись і звівши руки. — Я змінив заняття. Йду до війська.
— До війська, — повторив я за ним. І на якусь мить розгубився; а тоді згадав його слова, сказані в маренні, згадав його мрії про таємну армію принца.
— Сідай, — знову запросив Орем, роблячи жест здоровою рукою. Аж тоді я помітив, що на столі лежать якісь папери. Бейнські газети. Я підійшов і торкнувся дешевого паперу, потьмянілого від друку; фарба прилипла до кінчиків пальців, немов пилок з крилець нічного метелика. Спочатку не міг осягнути сенсу написаного: літери видавалися надто жирними, надто контрастними, надто грубими після тижнів споглядання витончено написаних книжок у бібліотеці. Та зрештою вони склалися у щось значуще, як ото мозаїка, коли на неї дивитися здалеку; я сів поруч з Миросом і схилився над ними.