Ми читали про Нічний Ярмарок. Були повідомлення про пожежу, про напад гвардії на беззбройних гув’ялхі, про затоптані тіла. Було повідомлення про евнеаньї, спростоване в наступному номері газети, а потім, наступного тижня, поновлене. Я читав: «Десниця Жерця Каменю вже надто довго стискає праведне горло Долини». Я читав: «Свобода віровизнання». Я читав: «Ганьба». Були сторінки з гнівними листами, з такою силою люті, що папір здавався гарячим на дотик. Було зрозуміло, що вітри обернулися проти Жерця Каменю.
Я підвів погляд. Орем сидів, схожий у своїй непроникній личині на якусь коштовність, на екзотичний збудник з колекції Морських Королів. Він посміхнувся.
— Ось бачиш, евнеаньї, ти дав принцові та його союзникам те, чого вони найбільше хотіли.
— І що ж такого я їм дав? — запитав, раптом відчувши страх.
— Війну.
Мирос схилився над газетами, поглинутий читанням. Вогонь сичав та сипав іскрами.
— Війну, — повторив я.
— Так, евнеаньї. Війну за Богиню Авалею. Війну як помсту за тих, хто загинув на Нічному Ярмарку, за фередхаїв, за всі бідні й завойовані народи Олондрії.
Він гордо підніс голову. Мирос відірвався од читання і також дивився на нього.
— Жрець Каменю надто довго керував Олондрією, — виголосив Орем. — Наш народ не може далі цього терпіти. Він більше не може зносити тих перешкод, які накладають заборону на всі неписані форми духу. — В його голосі додалося криці. — Це буде велика війна, евнеаньї. Ти маєш залишитися тут задля неї. Аби побачити, як падуть бібліотеки.
Мені стислося серце.
— Чи обов’язково їм падати?
Він знизав плечима, очі відсторонено зблиснули.
— Що вдасться врятувати, те буде врятоване. Ми не злочинці, а захисники тих, хто не має сили захиститися.
— Тих, хто не має сили захиститися, — повторив я. Кров застугоніла гарячою хвилею; я підвівся. Я міг би вдарити його в обличчя просто тут, у цій погребовій трапезній. Я міг би схопити його за потилицю і раз за разом товкти цю красиву безкровну маску об дубову стільницю. Я міг би позривати зі стін портрети проклятих принцових предків, що крізь шар пилу усміхалися своїми пухкими червоними варґами. — Але ж це ти підбурив. Ти. Ти знав, що Гвардія прибуде на Нічний Ярмарок. Ти влаштував пастку, а за приманку взяв тих, кому начебто зібрався служити. І мене.
— Саме так, — спокійно відповів він.
Мирос підвівся, торкнувся моєї руки і впівголоса закликав:
— Джевіку.
— Саме так, — повторив Орем, пронизуючи мене гострими, як ніж, очима. — Я це зробив. І мені не соромно. Ти, мабуть, не знаєш про школярів з Вейну, на яких напала гвардія майже п'ятнадцять років тому.
— Я знаю про них, — відказав я, тремтячи од гніву.
Він відкрив і закрив рота, на мить втративши рівновагу. Відтак продовжив:
— Добре. Якщо знаєш, то маєш знати, що за цих дітей так ніхто і не помстився. Ніхто не був покараний за їхню смерть. Отаке-то воно, правління того м'ясника, Жерця Каменю. І далі я такого не потерплю. — Його вузькі груди ходили ходором під парчевою тунікою; очі мав жахливо нерухомі, повні люті, як чаша з отрутою. — Далі я такого не потерплю. Тепер уся Олондрія знає правду. Нічний Ярмарок оприявнив її для всіх. Я плáчу кривавими сльозами за тими, хто там загинув, але не більше, ніж я плáчу за вейнськими школярами. Не більше, ніж я плáчу за цією провінцією, де ми зараз сидимо, за цією окупованою і плюндрованою впродовж століття землею, не більше, ніж я плáчу за народом Авалеї — гув’ялхі з Долини. І не забудь, що я ризикував власним життям, щоб розпочати війну, яка їх врятує. І твоїм, — додав він, перш ніж я встиг нагадати йому. — І твоїм теж.
Я сів і закрив обличчя долонями. Почув, як Миросове крісло зарипіло під його вагою, відтак зашелестіли газети. Я підвів голову і подивився на нього.
— І ти, Миросе, з усім цим згоден.
Його обличчя мало впертий вираз, хоча відповів він тремтячим голосом:
— Я вірянин Авалеї.
Я знову підвівся. Обійшов довкола стола. Тіло ніяк не могло заспокоїтися. Полум'я свічок кидало на стіни багряні відблиски. Я повернув голову в бік жерця.
— Але бібліотеки, Ореме… вони ж вам теж потрібні! Книжка Лейї Теворової, Настанова з благодаті, — ви ж врятували її від Жерця Каменю! Якщо бібліотеки запалають…
— Так, — погодився він. — Багато з того, що ми любимо, буде втрачено. Але народ Авалеї, як ти знаєш, здатен запам'ятовувати надовго. І вибір, який зараз стоїть перед Олондрією, є простим: холодний пергамент чи жива плоть? Я свій вибір зробив.