Я заперечливо похитав головою.
— То не вибір. Ніхто не повинен опинятися перед таким вибором.
— Згоден. Але нам цей вибір нав'язали, і сталося це у той момент, коли Телкан став на бік Жерця Каменю. У той момент, коли Олондрія вибрала книжку і відкинула голос. Тепер ми маємо зрівноважити шальки терезів.
— Ціна занадто висока.
Він посміхнувся.
— Послухай. Розповім тобі історію.
Я знову заперечливо похитав головою. Відчув, як тремтять губи.
— Досить з мене твоїх історій.
Він заусміхався ще м'якше, ще більш заохотливо. Поплескав долонею сидіння стільця обіч себе.
— Ну ж бо, ще лиш одну. Це історія про ціну. Не можеш її знати, бо її дуже рідко розповідають. Казка про Наймара, чудового юнака…
Історія розквітала у ньому, наповнювала собою його тіло чимось на кшталт сяйва. Я бачив, що ніщо не владне зупинити його в бажанні розповісти її. Впродовж усієї моєї подорожі його історії падали на мене, мов сніг. Він був переповнений ними, як бібліотека з ненумерованими полицями. Він сам був усною книжкою.
— Наймар зростав у палаці глибоко в лісі, — розпочав він своїм гортанним голосом, — і був єдиною дитиною — плодом єдиної любові свого батька. Мати померла, народжуючи його; палац був присвячений їй і називався Палацом Дрібних Крапель. Тими краплями були сльози, що їх вона пролила на новонароджене чоло єдиної своєї дитини, коли взяла її потримати за мить перед смертю. Хлопчик зростав серед печальних картин і зображень матері: навіть статуї в саду всі були схожі на неї. Скульптори зобразили її в різних іпостасях: як вона сидить, тче, ходить, веде улюбленого жеребця, пестить каптури улюблених яструбів. Хлопчина був напрочуд схожий на матір: ті ж великі очі, розтулені вуста, чорне волосся і анемони на щоках! З цієї причини почав він часто роздумувати про неї та про смерть — адже наближався до того віку, в якому скінчила своє життя пані в саду.
Я повільно обійшов довкола столу й повернувся на свій стілець між Оремом і Миросом. Жрець повернув голову і говорив, не зводячи з мене очей. — Отоді-то світ і втратив для нього смак, — продовжив, зітхнувши. — Не знаходив він у ньому задоволення: ні в полюванні, ні у вині, ні в музиці, ні в наложницях…Батько вже втратив надію на те, що щось його захопить, і Наймар блукав лісом, дикий і зарослий, з лютим виразом на обличчі. Одного дня він пішов купатися в струмку, і коли він там купався, перед ним постала якась Пані, зодягнена в шати кольору шафрану, прекрасна, як троянда. «О юначе, — озвалася вона, — вийди-но з води, щоб достеменно роздивитися тебе могла я, бо майже закохалася у тебе вже». — «Не вийду, — хлопець відповів. — Що даш мені за теє?» — «А що б хотів ти?» — запитала. І відповів він їй: «Смерті уникнути хочу, хочу безсмертним стати!».
— Пані ж у відповідь: «Це легко зробити». І він вийшов, і вода стікала з нього струмками. І Пані залюбувалася ним понад усяку міру, і рум'янець розлився її щоками; але Наймар сказав: «А тепер дай мені те, що обіцяла». — «Охоче», — відповіла Пані. Відтак вирвала із землі жменю лілій, що росли біля струмка, відірвала цибульки, помила їх у воді й звеліла юнакові з'їсти. Юнак, взявши ті цибульки в обидві руки, так і вчинив.
— «І що, тепер я стану безсмертним?» — запитав. «Звісно, станеш», — відповіла Пані. І щойно вона це промовила, як юнак скрикнув і впав; і Пані — а була то сама Авалея — поглянула на прекрасний труп, що лежав на березі, та посміхнулася. «Ось ти й безсмертний», — проголосила.
Отаким був кінець жорстокої казки; я витріщився на жерця, нажаханий. А його червоні губи розсунулися в найбільш дитинній з його посмішок. Я випростався і з грюкотом розвернув свій стілець від жерця до Мироса, так, щоб обидва бачили моє обличчя, коли говоритиму.
— Скажу вам правду, — заговорив я, — і якщо ви вважаєте мене мудрішим за себе чоловіком і дослухаєтеся до мене — так тому й бути, а якщо ви цього не зробите — то й нехай. Ваш принц буде тираном. Без вагань палитиме чи то бібліотеки, чи то палаци, чи то радху. Підпалить всю Олондрію.
Орем злегка нахилив голову в жесті згоди.
— Можливо, ти маєш рацію. Але він врятує майбутнє, сам наш спосіб життя. Він врятує світ для тих, хто не вміє читати.
Я знав, що це правда. Певний світ був би таким чином врятований, але у ньому більше не було б тієї Олондрії, яку я знав.
Досить уже битв, подумав я, досить жбурляння аргументами. І простяг руку жерцеві; той вклав у мою руку свою — подобизну вибіленого водою й викинутого на берег сучкуватого шматка деревини, оброслого перснями. Така ж крихка, така ж холодна, лиш пов'язка на зап'ястку.