Помаранчеві дерева, фінікові пальми, гіркі гарбузи — колоцинти, що їх Фодра називає «квітами сну». В Ур-Броумі я сів на корабель до Тінімавету. Моя торбина, мій гаманець, що побрязкував монетами, і моє зболене серце. І це серце робить спробу знову жити, воно пульсує у мені, як пурпуровий синець. В Ур-Броумі смерділо димом і гноївкою; навіть прямі сонячні промені якимось загадковим чином не могли пробитися зі своїм світлом крізь тьмаву імлу, що залягала на сповнених нудьги площах. Коли ми відчалили од берега, з натовпу на набережній до нас все ще долинав слабкий гамір, і якась жінка поруч зі мною все плакала, прикрившись парасолькою.
Незбагненна північна країно — чудова Олондріє! Коли ми вже сягли відкритого моря, ти раптом явила нам усю красу того узбережжя, послугувавшись прозорим жестом світла, який, здавалося, містив у собі водночас скромну й чуттєву посмішку. Хвиля блакиті залила море, яке досі було важким і сірим, — блакиті, сповненої сліпучої, невимовної ніжності. А місто вдячно прийняло на себе делікатні кольори ложа з троянд на порозі смерті, всі оті вишукані відтінки рожевого й білого. На його мурах запалала барва слонової кістки, властива витертим часом мушлям, і старе золото гобеленів, і безліч інших, невловимих кольорів, а ще крейдяна сірість — тонкий вичахлий колір, цінніший для мене за усі інші, бо він немов містив у собі засадничу олондрійську печаль. Жінка обіч мене ридала з неослабним одчаєм, відкидаючи голову назад, опустивши у знемозі парасолю; з-під повік їй спливали два лискучих ручаї. А тим часом понад хвилями Солоне Узбережжя ставало все білішим, крихкішим, світлішим — і врешті стало лише світінням у морі.
Глава двадцять перша
Абетка Джіссавет
— Ох! — засмутилася моя мати. — Що це? Та ти геть худий. І лице в тебе якесь зовсім інше.
Ми сиділи в патіо, оточені м'яким вечірнім повітрям. Небо набуло темно-лазурової барви, на ньому виринули перші зорі, поодинокі й бліді, немов були не справжніми зорями, а лише їх відбитками. Так закінчувався цей день, що його я провів на спині кістлявого й понурого віслюка, придбаного мною в Дініволімі; на тому-то віслюкові я проїхав через ліси і каучукові плантації, після чого опинився в мерехтливій країні чаю, а відтак добрався до скель Тіому. На господі ніхто не сподівався мого приїзду; першим мене побачив Джом у передньому дворі, проревів щось незрозуміле, кинувся до мене й притиснув до свого серця; моя мати вибігла назустріч мені з переляком у погляді, з розпатланим волоссям та лискучими від жиру долонями, замащеними на кухні. Вислано слугу, аби побіг по Лунре, що був поза домом; інші кинулися спішно готували для мене урочисту зустріч, наповнюючи патіо квітами. І ось тепер ми сиділи у плетених кріслах, огорнуті невимушеною святковою атмосферою, яку я означив для себе як відсутність мого батька.
— Бачу, я знову погладшаю, і то дуже скоро, — усміхнувся я, демонструючи порожню тарілку. Слуга забрав її й натомість подав миску з водою та рушник, щоб умити руки.
— Ой, знову погладшає! — вигукнула мати. — Та ти ніколи не був грубший за мишку. Весь свій жир ти носив на вусах…
— Таки-так, маємо тебе підгодувати, — озвалася дружина мого батька, витираючи вузькі долоні в поданий слугою рушник, відтак заходилася розгладжувати свою довгу спідницю. Довкола неї густішала темрява, а вона сиділа дуже прямо, не спираючись на спинку крісла. Останні призахідні промені підсвічували її високо запнуті лискучі коси. Обличчя являло собою худу тінь. — Бо як ми інакше знайдемо тобі наречену? — Її сміх задеренчав, немов стара ложка, що впала у мидницю. — Хоча, слід визнати, це не завадило твоєму чужоземному вихователю. Він і надалі худий, мов цвіркун, проте у Дні Моря ми відсвяткували його весілля!
Я обернувся до Лунре, глибоко вражений. Він видушив збентежену, сором'язливу усмішку; я міг лиш уявити, наскільки він вдячний довколишній темряві.
— Це правда, — тихо промовив він мовою кідеті, перевівши погляд на дерева.
Я витріщився на нього.
— Але де ж вона?
Він потер щелепу.
Моя мати лагідно відповіла:
— Лунре живе тепер у власному будинку, на Писаній Горі.