— То ви виїхали геть, — протяг я розгублено, перейшовши на олондрійську. Він відповів мені теж олондрійською; ворушив долонями у темряві, немов листям на вітрі.
— Я не міг тут залишитися назавжди, бо кого ж я тут вчитиму. Хотів сказати тобі про це пізніше, але… — Він знизав плечима і красномовно замовк. Слуги принесли з кухні дві жаровні, і в їх червонуватому світлі оприявнилась вдавано скромна гримаска на обличчі дружини мого батька.
— Мої вітання, — звернувся я до Лунре знову на кідеті.
Він подивився на мене; обличчя мав серйозне, сповнене вдячності, і темрява їй не завадила.
— Дякую, — відповів він. А тоді потягся до моєї руки, взяв її у свої долоні, поплескав, немов хотів переконатися, що я справжній, що я тут, поруч із ним. — Джевіку, — промовив упівголоса. Його голос забринів у сутінках, той самий голос. Я вже й забув, яким тонким він був, яким ламким у верхньому регістрі. Якби мені ще вчора треба було описати його голос, я б не сказав, що то був голос зношений, наче його тканина розтяглася і готова роздертися. Я б описав інший голос, гладший, шляхетніший, спокійніший; але коли він заговорив, це був саме той упізнаний мною голос: битий штормами, розшарпаний вітрами, схожий на голос старого морця, і це він за одну сліпучу мить наблизив учителя до мене. Я упізнав його саме через його голос, незважаючи на те, що волосся його було тепер довше і вибілене сіллю, ще й зав'язане на потилиці згідно з острівною модою, і попри те, що на ньому була камізелька тіомського крою, підперезані шнурком штани і шкіряні сандалі — вбрання рибалки зі скель. Його голос був той самий, колишній, як і його довготелесе тіло, його спосіб сидіти, спершись ліктями на коліна, його сумні очі некроманта. Він бавився знічев'я листочком: підпалював, підносячи до жарин так близько, що червінь пронизувала його пальці й підсвічувала укриту кров.
Ми розмовляли. Ми розмовляли про абищицю — про рибу й фруктові дерева, тіомські плітки, про смерть якогось старого чоловіка, про численні заручини. Дружина мого батька, вірна своїй прикрій натурі, лишень коментувала, ховаючи за невинною формою тих коментарів посутню їх жорстокість. Вона була мов той кинджал у тонких піхвах, за своїм звичаєм; лише трохи її стримувала думка про те, що я як екаві можу відіслати її геть. І тільки цей гнітючий страх, що було знати з напруженої та настороженої пози, робив її жалюгідною, а отже стерпною. Її сміх звучав так неприродно, що Джом, розтривожений, запхинькав, і мати з побоюванням зиркнула на свою «співдружину». Моя мати, нездатна на будь-який злий намір чи вчинок, навіть задля самооборони, вдалася до самоприниження, аби лиш заспокоїти першу дружину.
— Поглянь-но, як твій син убраний, — сказала мати жартома, але дружина мого батька, не добачаючи, що робиться це з доброти душевної, згорда шморгнула носом.
— Смішне вбрання, — постановила. — Навіть його вихователь так не одягається. — Місяць освітив облудну усмішку, що перекривила її залізне обличчя.
У цьому полягав геній моєї матері — в цій пристрасній чутливості, яка робила її здатною пізнавати інших краще, ніж вони самі себе знали. Коли Лунре зібрався йти, ми пішли відпровадити його до арки патіо; за нами йшов слуга, присвічуючи тіомським каганцем, що являв собою мисочку з оливою. Каганець цей давав червонясте колихке світло, що ніяк не надавалось би до читання, бо той неспокійної барви вогник стрибав у всіх напрямках, то висвічуючи усмішку мого метра, то, відбившись од стіни, — міцно затиснуту в його руці палицю. Це був болкієт, кийок, у якому ховалося вузьке лезо. Він крутнув ручку, демонструючи білуватий жолоб.
— На випадок, якщо трапляться грабіжники, — посміхнувся, заклацнувши ручку на місце, і мати схвально сказала:
— Так, Писана Гора неблизько.
Я подивився на неї й побачив з серйозного виразу очей у миготливому світлі, з тонкого вигину кутика вуст, що її думки співпадають з моїми: вона знала, що Лунре ніколи не матиме нагоди скористатися болкієтом, хай там як гордо він на нього спирається. Будь-який острів'янин, наштовхнувшись у темряві на мого метра, бодай навіть найбрутальніший і непередбачуваний злочинець, утік би від цього обличчя, що пасувало б привиду, від цього надприродного зросту та від блідості, що вказувала на брак крові в цих жилах. Але в мене склалося враження, що відколи метр переселився, мати взяла собі за звичай вихваляти його за неабияку відвагу, з якою він ходив лісами озброєний; а сам Лунре, який ніколи не був помічений у порожньому марнославстві, тепер радів з того, що його вважають за чоловіка, з яким варто рахуватися. Цей побіжний епізод з їхнього нового життя, сповнений люб'язності та зичливості, вплинув на мене як вид прекрасної картини, схожої на одну з тих темних і меланхолійних олондрійських картин, на яких лише крихітний куточок насичений світлом. Отак вони стояли, оточені темрявою, що її пронизував лиш далекий місяць, освітлені миготливими відблисками каганця — біловолосий чоловік з ясними ласкавими очима, мінливими, немов вода, і жінка, чорноволоса, боса, з променистою усмішкою. Відтак він поклав вільну руку мені на плече і розцілував мене в обидві щоки, кажучи олондрійською: