— Вітаю тебе, друже мого серця.
Тоді востаннє стиснув мені плече і відвернувся; слуга присвічував йому дорогою до воріт, і кутаста тінь поковзала стежкою.
— Гарна він людина, — проголосила моя мати, коли метр пішов. — Ти маєш бути радий з того, що він знайшов собі дружину.
— Я радий, — запевнив я.
Вона взяла мене під руку з наміром повернутися разом до крісел.
— Моя мала мишко…
Ці слова раптом зворушили її; видно було, що вона сама цього не сподівалася. Голос їй заламався, і вона замовкла. А тоді засміялася, хоча в очах стояли сльози:
— Яка ж я дурна! О, поглянь-но, Джом зняв камізельку… А вже холоднішає, він змерзне…
Джом і справді зняв з себе камізельку та стояв перед помаранчевими деревами; потужні груди й плечі огортало місячне світло. Дружина мого батька наблизилась до мене своїми жвавими дрібними кроками і опустилася колінами на кам'яні плити, щоб отримати дотик моєї руки. Я торкнувся її монументальної зачіски, колючої, як морський їжак, після чого вона підвелася, пробурмотіла «надобраніч» і штивно відбула у свою кімнату. Було чути, як вона там лає когось зі слуг. Прозвучали швидкі кроки, зблиснуло світло. Після чого дім занурився у темряву й тишу.
— Джомі, — озвалася мати. — Старший сину, що ти зробив зі своєю камізелькою? Ні, облиш його, — продовжила, звертаючись до мене і торкаючись моєї руки. — Він любить так робити. Це він так радіє, що брат повернувся додому. Чи не так, Джомі? Чи не так, моя маленька вивірко?..
Її маленька вивірка, її маленька мишка… Коли вона говорила до нас, її голос переповнювався любов'ю, тією любов’ю, що світиться, нага, прозора, тим самим чистим запалом, що струменів з її очей, коли вона дивилася на нас, запалом, що сяяв на вигині її щоки, невичерпний, неослабний. Ця любов існувала лише для того, щоб дарувати себе: такий правічний фонтан. В мене склалося враження, що тепер, коли батько помер, вона може вільно дарувати свою любов, не боячись його насмішок та не наражаючи нас на його ревнощі. Місячне світло лилося у патіо, немов білий дощ, нерухомий, прозорий. Джом зачерпнув його руками і потер собі обличчя. А тоді повторив усю процедуру купання: вишарував волосся, потім пройшовся виразними, опуклими контурами свого м'язистого «мулярського» тіла. З уст йому виривалися тихі покректування, а ще сміх, спокійний і на диво одноманітний, позбавлений всіх емоцій, окрім найбільш приватних. Сміх, що нагадував вуркотіння голуба. Він був далеко від мене, дуже далеко: білів у місячному сяйві, немов статуя.
Наступного ранку я вирушив верхи на віслюку до Писаної Гори.
Мати описала мені те відлюдне місце, де вирішив оселитися Лунре. Я просувався крізь яскраву й різноманітну зелень Тінімавету — від темно-зелених дерев манго до жовто-зелених кавових кущів. Лілії канни, які ще не розквітли, мали листя прохолодного і непрозорого зеленого відтінку; натомість папайї, що підносили до неба свої білі стовбури, були увінчані зеленню настільки насиченою, що аж впадала у синь. Житло Лунре стояло самотою в кінці курної стежки, його солом'яну стріху захищав величезний делонікс — вогненне дерево.
Я спíшився у тиші, притримуючи на плечі важку торбину. Будиночок був невеликий, відособлений, розвернутий вікнами у бік долини, оточений з усіх боків деревами і видавався ще меншим у порівнянні з могутнім гіллям вогненного дерева, що запалило в тіні безліч своїх квітучих смолоскипів. Дивно було бачити мого метра, як він виходить, посміхаючись, з дверного отвору і низько схиляється, щоб не зачепити навислу стріху. Він потиснув мені руку і привітав олондрійською; за денного світла стало ще помітніше, як він засмаг і наскільки біле у нього волосся.
— Чудовий ранок, — промовив він. — Зрештою, як завжди тут, на краю долини! Часто я стаю отут і дивлюся, просто дивлюся… — Він вперся руками у вузькі стегна і, примружившись, озирав долину, де сонячне світло струменіло на туманну зелень фільварків. — Чудово! — повторив. — Іноді мені звідси видно весь шлях до Слимакової Гори. Але ж заходь… заходь. — Він зробив запрошувальний жест у бік відчинених дверей, при чому на обличчі в нього з'явилася несмілива, нова для мене усмішка. Я схилився й увійшов досередини, він — слідом за мною, прикривши двері з необробленої кори.