Вузол не хоче розв'язуватися. Лунре шарпає його крижаними пальцями. Наостанок рве шворку зубами. У роті залишається присмак попелу; врешті, добувається всередину клунка і витягає звідти одяг: білу сорочку, завужені донизу штани. Він все такий же худий, як і багато років тому, тож одяг досить добре йому підходить, але сам він не підходить тому одягу: його тілу незручно. З дна клунка він дістає прикраси, незграбними рухами нанизує собі на пальці перстені й закладає у вуха кульчики з блакитними каменями в прожилках.
Поки він дістанеться до південного причалу, пагорби заллє світлом, а відвиклі од прикрас мочки вух болітимуть. Але тепер, коли він обережно торкається кульчиків, то відчуває вже не біль, а лише важкість — через неживу вагу, притаманну будь-якому каменю. Незабаром він взагалі не помічатиме їх, як тоді, коли стоятиме в нашому патіо, і острівне сонце наповнить ті прикраси текучим сяйвом, а хлопчик, який розмовляє з птахами, раптом нагадає йому про їхню присутність, бо покаже на них пальцем і вигукне: «качімта», що означає «блакитний».
Я також змінив одяг. Зняв бейнський костюм і натяг на себе свої кідетські штани й камізельку. А ще плащ від дощу, хоча на вулиці було сонячно й гаряче. Отак спорядившись, пішов до вівтарної кімнати і простягнув руку до своєї джат. Дрож страху пробігся по мені, перш ніж я її торкнувся; наступної миті я вже сміявся, прецінь раніше мене ніколи не обходила ота моя джат, маленька фігурка з кігтями на ногах і нефритовими рученятами. Я ніколи її не чистив, не змащував олією, не молився над нею.
— Ходи-но, — покликав її, усміхаючись, і припідняв однією рукою. Вона була важча, ніж я сподівався, немов набита зсередини мокрою глиною. Обернувшись, побачив маму, що стояла в дверях. Вона охнула, затулила рота обома руками, очі їй наповнилися слізьми.
— Не йди! — крикнула.
Я притис джат до боку й сховав під плащем.
— Добре, що ти прийшла. Я хотів побачитися з тобою, перш ніж піду. Я знаю, що тобі бракувало би моєї джат, навіть якщо ніхто інший не помітив би її зникнення.
Вона не слухала мене, не могла мене почути.
— Не йди. — Вона гладила мені плече, щоки блищали від сліз.
— Я повернуся, — запевнив. — Скоро. Може, за два тижні. Я завжди йтиму, але завжди повертатимусь.
— Не треба було мені дозволяти тобі йти. — Вона схопила мене за комір, очі палали. — Я знаю, з тобою там щось сталося. Я не дурна. Коли Стен повернувся… сказав, що ти захворів. Щó це за хвороба була? Він не захотів мені того розповісти… сказав, що не знає…
Я обійняв її і поцілував у волосся.
— А тепер ти знову йдеш. Ще й джат забираєш. Знаю, я повинна пишатися… Мати в родині чаві — це благословення…
Її сльози всякали в мою камізельку. Я чекав, знаючи, що вона врешті-решт підведе голову, відкине волосся з лиця і спробує посміхнутися. І коли вона так і зробила, я посміхнувся їй у відповідь і знову запевнив, що повернуся як тільки зможу, і це буде скоро, може ще до тривалих дощів. І я вийшов, несучи свою джат під плащем. Перетнув фільварок, вітаючи робітників, які махали мені з полів. Ця щаслива земля, подумав я, ця щаслива земля. Пройшов уздовж ряду комор, що ховалися під ебеновими деревами; їх двері були закуті ланцюгами. Я продовжував йти, віддаляючись од села, до скель, де ми колись ходили разом з Лунре; солоне каміння під сандалями стирчало, немов хребці. Моя джат упала безгучно — море було занадто далеко, аби сплеск міг сягнути моїх вух. Довкола мене гори здіймали свої вершини, схожі на хмарні палаци.
Тепер вони називають мене чаві. Не екаві, ні. Більше не екаві. Коли я сходжу з гори, вони йдуть за мною через село. Діти, дорогоцінні як вода по тих місяцях, що їх я провів серед вершин. Задихані жінки уклінно просять мене зайти до їх домівок і почастуватися. Чаві, чаві. Обшарпана процесія суне за мною по дорозі; люди перезираються між собою і кажуть: — Він іде до своєї джат. А інші кажуть: — Він не має джат. Але ніхто не знає напевно. Я крокую до жовтого дому, спираючись на свою патерицю. Там я зупинюся на короткий час. Вдома. Сиджу зі своєю родиною, прогулююся, читаю. Замінюю книжки, що носив їх у гори, на нові. Відвідую Лунре й Ніагет, його дружину. Розмовляю з багатьма людьми, «цілими» та готан. І згадую Джіссавет.