Ні, вона не повернеться.
Я шукаю її на вечірніх стежках кольору туману, в кутку будинку, де стікає волога. У цьому кутку, за кущами, куди ніколи не падає пряме сонячне проміння, кутку непроминальних тіней, цвілі, занепаду. Я дихаю густим нічним ароматом ясмину, поєднаним із запахом просяклої дощем стіни. «Осінь надходить, шепоче і пахне камінням…» Але тут немає жодної осені, й немає ані ангела, ані темного метелика на даху, ані проблиску непоясненного світла.
Я прогулююся під деревами, що з них скрапує роса. Поперек неба бризнула кров мого серця й набрала форми її прекрасних слідів, що відступають вдалину. Як двері вогню, що відчиняються і зачиняються. Тимчасом у тіомських патіо запалюються жаровні, і старі люди то крекчуть, то сміються.
Я спираюся на огорожу і виглядаю її. В сусідньому домі запалюють лампу, і якась темна постать рухається по траві до вузької стежки з битої цегли: в руках у неї глиняний дзбан, вона проходить повз мене, ось ступає одна нога, потім друга. У неї королівської постави спина, похиле світло падає їй на п'яту. Я готовий крикнути; роблю рух — і вона обертається. Із сутінків проступає її заскочене обличчя, їй не більше восьми чи дев'яти років. Звісно ж, я впізнаю цей будинок; отже, це молодша дочка Павіта, старшого над челяддю. Завжди знав оті вікна, затулені листям.
Пополудневі години в Тіомі. Після годинного відпочинку я підводжуся, п'яний від спеки, у голові пульсує, в роті сухість. Плентаюся в патіо, вже починаю непевно виглядати її у дзбані з водою, в горнятку, що підношу до вуст, у палючому світлі, що лягло на каміння. Мухи дзижчать довкола мене, чутки про неї чаяться в тіні під стіною. Мружачись, дивлюся на сонячне світло; ряхтіння й піт на віях змушують мене повірити, що бачу, як помалу проступає її постать, випромінюючи сяяння поміж гібіскусів. Але вона не приходить, вона ніколи не з'являється. Вона завжди перебуває на порозі буття, але ніколи не переступає цього порогу назад у життя. Коли з моря накочуються шторми, я сідаю в дверях коридору й спостерігаю, як дощ спускає з ланцюга своїх демонів у потемнілому патіо.
Який же я радий тепер з того, що не спалив цей стос книжок, цей вбогий залишок по ній, жалюгідний, як сплутана волосина! Бо я схожий на тих коханців, які зберігають загадкові й ексцентричні амулети, як-от качан кукурудзи, обгризений коханою, чи виколупаного з її щиколотки кліща. Таким амулетом є анаднедет ангела. Я стою на колінах за столом у кімнаті для занять і читаю при тьмяному світлі олійного каганця, бо світла, що падає з саду, не досить: воно майже зникає за завісою дощу. Під відлуння зливи досліджую її пристрасну мову. «Там повсюдно грім, темрява, холодний туман». Бідність слів не позбавляє їх значущості: іноді я думаю, що їх майже, майже достатньо… майже достатньо, щоб викликати її знову, реальну, до мене, з усім її блиском очей, з розкішною, недосяжною шкірою. Так ото коханець вигадує власну релігію, молячись до свого скарбу — купки обтятих нігтів. Влада, що її має в собі анаднедет, не більша, ніж у такій купці, а може й менша. Але я обожнюю його; торкання до його сторінок дає мені радість. Ось тут, на ріжечку, пляма чорнила показує, де саме я скочив на рівні ноги, коли вона раптово заговорила до мене у розпал гарячкового писання. Чудова пляма, шпичаста, як зірка. І всі ці пом'яті та брудні сторінки, сухі й пористі у світлі моєї лампи. Я схиляюся ближче: вони пахнуть димом і водночас розповідають мені про храм на воді, про мапи «зі скрученими краями», про «величезних кажанів-плодожерок». Джіссавет не живе в цих словах, вона не міститься в них. Що б вона сказала про цей дощ, якби була жива? Ні, я ніколи не дізнаюся, як би вона зреагувала на цей удар грому: чи зірвалась би зі сміхом на рівні ноги, чи вибігла би в сад. Я продовжив читати. Коли дощ припиняється, я чую шелест перегортання сторінок, чуттєвий звук, немов жінка повертається у ліжку. Шепіт, укритий за падінням води з мокрого листя живоплоту та за відлунням криків стурбованих какаду.
Жодного іншого чаві походженням з островів, окрім мене, історія не знає. Коли я відвідую Тіом, діти приходять до мене в стару кімнату для занять. Кожне приносить з собою перо, виготовлене з дерева тедіет, чорнило з квіту гібіскуса у шкіряній пляшечці та шорсткий папір з листяної маси. Робить усі ці приладдя жовта людина, що живе на Писаній Горі, божевільний старий дивак; він роздає їх кожному, хто попросить. А просять лише діти. У кімнаті для занять вони показують мені написані за час моєї відсутності слова, ба навіть цілі історії мовою кідеті та зародкові вірші. Я розповідаю їм, що цей алфавіт розробили в Олондрії, але він і нам належить, адже його було використано для написання першого твору письмової літератури мовою кідеті. Цей твір — Анаднедет авторства Джіссавет Кіемської. Ось чому ми називаємо його Абеткою Джіссавет. Наприкінці кожного уроку я читаю вголос уривок з цієї фундаментальної праці. Звісно, я знайомлю їх і з іншими книжками, які я переклав з олондрійської в найбільш відчайдушній і блюзнірській формі читання. Я кажу їм: це подорож до джепнатоу-хет, землі тіней. Не плутайте її з країною реальності.