— Хай так… але що вам привезти з Бейна?
— Ох! — Він протяжно, судомно зітхнув. — Ох! Мені? Не привозь мені нічого…
— Що? — Я зірвався на крик. — Нічого? Ніяких книжок? Є безмір речей, яких вам хотілося!
Він знову посміхнувся, через силу:
— Є безмір речей, про які я згадував…
— Чаві, — не вгавав я. — Ви не можете відмовитися од подарунка, ну хоч щось з батьківщини.
Він одвів погляд, але не раніше, ніж я встиг побачити вираз обличчя, як у пораненого, тугу в його очах, — достоту так він виглядав, коли його хапала лихоманка.
— Нічого, — пробурмотів він нарешті. — Нічого, таки нічого не спадає на думку…
— Цього не може бути, Чаві, щось та й має бути. Благаю, скажіть, що вам привезти?
Він подивився на мене. Знову натяг оту свою понуру, відчайдушну посмішку, і я бачив у його очах смуток цього острова туманів та квітів. Але подумки я бачив ще й інше: високого чоловіка, що йде вздовж вітряного причалу й випльовує в море маслинові кісточки.
— Осінь, — сказав він.
Книга друга
Місто Бейн
Глава четверта
На морі
Корабель Ардоньї — олондрійською мовою «той, хто виходить з туману» — ніс мене на північ вздовж узбережжя Дженнет, німотні години штилю відмірялися звуком капітанського гонга, що скликав до їжі: запашна тушена риба з неймовірною кількістю кісток. Я стояв у голові черги разом з іншими платними пасажирами, в той час як мій ключник Стен та наші робітники дожидалися у хвості, переступаючи з ноги на ногу і закусуючи булочками у формі півмісяця, що їх морці звуть «вухами в'язнів» і що їх радше їм кидали, аніж подавали, у в'язанці мішків. З камбуза поряд віяло сильним жаром, лунав різкий голос, брязкав метал, стелився запах гнилизни й розпеченого до червоного заліза, а за облавком, у спокійному морі, яке було водночас і темним, і блідим у місячному сяйві, проплив повз нас острів Дженнет зі своїми вершинами з вулканічного каменю. Ми не брали пасажирів з цього катованого стихіями острова безодень і попелу, де саламандри з роздвоєними язиками плодяться посеред квітів, що мають форму глечиків, і де, як кажуть острівні перекази, живе Інеті-Киан, Пожирач Ротів, який нипає чорними пагорбами, і вітер шарпає йому волосся.
Поки Стен врешті приєднався до мене зі своєю мискою, я вже майже доїв свою тушену рибу. Він примостив миску на кінчики пальців і зморщив носа від огиди. Довкола нас від руху корабля вібрували стіни, старе дерево блищало в світлі каганців з китовим жиром.
Я кивнув на знак привітання і виплюнув у долоню ціле віяло кісток.
— Ну ж бо, — засміявся я, — це краще, ніж те, що нам давали в корчмі.
— В корчмі хоча б були плоди хлібного дерева, — відповів Стен, понуро дивлячись у свою миску.
— Плоди хлібного дерева притуплюють мозок. Покуштуй-но — сьогодні це вугор.
— Добре, Екаві, — відповів він. Цей титул, вимовлений тихим, покірним і пасивним тоном, став для мене точкою відліку: саме так він звертався до мого батька. Цей титул тепер був мій, разом з будинком, лісами, перцевими кущами, усім монотонним краєвидом мого дитинства. І для мене це нічого не значить, думав я собі, хрумтячи колючими шматочками риби: мій хвилинний неспокій змило стрімким потоком радості. Міхи з перцем, якими ми завантажили трюм, гроші, які ми заробимо, фільварок — все це важить для мене менше, ніж літера фі, вимовлена жаргоном морців…
Вони вимовляли її як зі; вони висвистували свої слова; вони їх виспівували. Вони горбилися над сусідніми столами, високі брутальні чоловіки, їх білі сорочки з брижами потемніли від поту й смоли. Деякі коротко стригли волосся за бейнською модою, а інші дозволяли волоссю вільно рости, спадаючи на вуха, або ж зав’язували у хвостик і пускали по спині. Вони підносили миски до зарослих губів і не відставляли, аж поки не спорожнювали, а коли вертіли головами, їхні кульчики раз по раз вилискували. Вони анітрохи не були схожі на мого метра: оповідали сороміцькі історійки, обтирали роти рукавами і реготали, коли одному з них довелося боротися з кісткою, що застрягла в горлі.
— Квартал Зітхань, — почув я їхню розмову. — Ти п'єш з ведмедями. Рідкозуба Ілоні, в неї в хаті смердить.
У їхній мові лунали очеретяні звуки Евмені та солона лайка Калки; вони використовували назви певних фруктів і прибережних вітрів мовою кідеті, і в їх сленгу пульсували свистячі звуки мови Кестеньїйського нагір’я. Нарешті вони підвелися один за одним, випльовуючи кістки під ноги. Коли проходили повз наш стіл, я втупився в свою тарілку, серце мені калатало — я потерпав, що вони можуть помітити мене і водночас нестримно бажав бути одним з них, ба навіть одним з галерних рабів, у яких під очима витатуйовані знаки їхніх злочинів.