Наді мною, на верхній палубі, сиділи острівні крамарі: люди рівного зі мною рангу, хоча серед них не було настільки ж молодих, як я. Там вони цілі пообіддя позіхали під шкіряними тентами, що лопотіли на вітрі, цмулили настоянку з чайних горняток, віщували напрямок вітру, а слуги змащували їм волосся олією. Ілаветійці помалу попивали слабке рисове вино своєї країни, пальці рук і ніг їм фарбували у насичений темно-рудий колір; запах диму паленої хни перебивався ароматом їхніх бейнських сигар, у той час як один з них твердив, що запах хни може змусити його плакати через ностальгію. Я зневажав їх за це позерство, за ці зітхання за рідними лісами і національними стравами, що поєднувалися з хизуванням своїм знанням північної столиці. Ніхто з них не знав стільки, як я; ніхто з них не розмовляв олондрійською мовою; в їхніх дурних головах не було ані найменшого розуміння півночі. Хлопчик-олондрієць, який щовечора ставав коліньми на подушечку і співав для їх задоволення, з таким же успіхом міг співати до вітрил або в порожню ніч: гадаю, крамарі отримали б більше задоволення, якби їм танцювала якась дівчина з південного Тінімавета, грубо намащена охрою і зі скойками мідій у волоссі.
А хлопчик тим часом співав про жінок і сади, про війни в Броджіарі, про пагорби Тевроана. Він знав пастуші пісні з Кестеньї та грубі рибальські пісні Калки. Срібні дзвіночки, почеплені до його гітари, супроводжували гру ніжними звуками, і ця музика долинала туди, де я сидів під вигином верхньої палуби. Я сидів там самотою і ховався, обвивши коліна руками, а наді мною ляскали і бралися брижами вітрила; сидів на вітрі, сидів у темряві. З палуби наді мною долинало уривками бубоніння: там під лампами сиділи крамарі, обхопивши свої горнята скоцюрбленими пальцями. Зі щогл і снастей над нами сіялося тьмяне світло ламп; носовий ліхтар мрів блідим, далеким маяком у темряві; все довкола було химерним, рипіло і рухалося, повнилося ненастанним вітром і далекими криками морців, які платили свої програші в лондо на носі судна. Хлопчик вривався у повітря, в якому так любив бути, його солодкий голос пронизував ніч, виводячи широко відому пісню, приспівом якій слугувало: «О Бейне, місто мого серця». Я сидів зачарований, геть далекий від своїх богів, покинутий на волю хвиль у цій посудині з прянощами, у зітханні Півдня, у сітях зірок, що творили свій колообіг, у країні дельфінів.
На півдорозі нашого плавання упав штиль. Галерні раби гребли, під власний хрипкий спів, під небом кольору куркуми. Ардоньї розгорнувся, як сонний дракон, над глянцевим морем, і коли я стояв на своєму звичному місці на палубі, шиєю стікали струмки поту. Сторінки моєї книжки никли у цій спеці, букви танцювали перед очима, і я читав кожен рядок знову й знову, занадто очманілий, аби розуміти слова. Я підняв голову і позіхнув на весь рот. У цей момент моє око вловило якийсь рух, якийсь об'єкт, чорний аж до жучиної чорноти і блискучий на сонці.
Це було заплетене в коси жіноче волосся. Вона піднімалася з нижніх палуб. Я закрив книжку, стривожений незвичайністю образу: жінка, острівна жінка з волоссям, заплетеним в напрочуд акуратні ряди кіс на тім’ї, на облавку олондрійського судна, що прямує в місто Бейн! Вона завовтузилася, бо під пахвою тримала бавовняну постілку, і це ускладнювало піднімання сходами. Перш ніж я встиг запропонувати допомогу, жінка проштовхнула постілку на палубу, а слідом і сама вилізла, мружачись на світло.