Мої перші спогади про зустрічі з батьком походять з часів того прикрого відкриття. Пройшовши осоружні обмацування розлюченої першої дружини, ми із Джомом, взявшись за руки, одягнені в однакові легкі штанці й короткі вишиті синім камізельки, мали йти у патіо, що повнилося пахощами. У затіненому деревами патіо панували прохолода; його простір заповнювали рослини у глиняних горщиках. Під стіною було влаштовано жолоб з водою, щоб напувати співочих пташок. Батько сидів у плетеному кріслі, простягши ноги вперед, і його задерті догори голі п'яти нагадували пару місячних дисків у повні.
Ми стали на коліна.
— Доброго ранку, батьку, котрого ми любимо з цілого нашого серця; ваші віддані діти вітають вас, — промимрив я.
— І з цілого нашого серця, і з цілого нашого серця, і з цілого нашого серця, — проказав Джом, обмацуючи пасок на штанцях.
Батько мовчав. Ми почули, як стрімко тріпоче крилами пташка, сідаючи десь у тінистих деревах. Врешті він промовив своїм безбарвним важким голосом:
— Старший сину, твоє привітання неправильне.
— І ми його любимо, — додав Джом невпевнено. Він накручував собі один кінець паска на палець. Від нього, як завжди, пахло сном, масним волоссям і задавненою сечею.
Батько зітхнув. Крісло зарипіло під ним, коли він нахилявся вперед. Поблагословив нас, доторкнувшись до наших маківок, а це означало, що нам можна встати і дивитися на нього.
— Молодший сину, — тихо запитав він, — який сьогодні день? І які молитви будемо повторювати після заходу сонця?
— Сьогодні Тавіт, і це будуть молитви кукурудзяного борошна, пасифлори і нового місяця.
Батько зробив мені зауваження, аби я не говорив так швидко, бо люди подумають, що я нечесний; але я бачив, що він задоволений, і відчув, як серце сповнилося полегшенням — і за брата, й за себе. Він продовжив запитувати мене на різні теми: про вітри, атрибути богів, просту арифметику, мешканців островів і тонке мистецтво вирощування перцю. Я поводився впевнено, випростав плечі й намагався відповідати швидко, проте стримував своє нервове бажання вистрелювати слова, імітував повільну вимову батька, його суворий дух великого землевласника. Мого брата він більше ні про що не запитував. Джом стояв, облишений сам на себе, човгаючи сандалями по плитах, — лише іноді, коли в патіо опинялися голуби, він дуже тихенько промовляв:
— Оо-оох.
Нарешті батько знову нас поблагословив, і ми, взявшись за руки, втекли в задні кімнати; і в моїй пам’яті закарбувався вираз вузьких батькових очей: хитрий, цинічний і сповнений смутку.
Першого разу, коли він побачив, що Джом не може відповісти на запитання, ба навіть привітати його належним чином, батько зреагував добре знайомою важкою люттю слона-самця. Він взявся погрожувати моєму братові, а коли погрозами не вдалося вилікувати вперту братову неспроможність, наказав двом тупуватим робітникам з перцевих плантацій відшмагати його за будинком на латці піщаного ґрунту. Поки тривала екзекуція, я не полишав стін нашої затемненої спальні: сидів на колінах у матері, а вона затискала мені руками вуха, аби я не чув гучних братових криків, у яких бринів подив од нерозуміння того, що відбувається. Подумки я уявляв собі, як він звивається по землі, раз по раз зметуючи руками у намаганні захистити виваляну в пилюці голову, а на нього все сиплються й сиплються удари товстих дрючків, а батько байдуже спостерігає зі свого крісла… По всьому Джома повернули нам, побитого і закривавленого, з виряченими очима, і мама металася туди-сюди, міняючи йому компреси, а її щоками нестримно текли сльози.
— Це помилка, — хлипала вона. — Це ж ясно: він — дитина вепра.
Її обличчя у світлі свічки спотворювалося гримасою плачу й блищало від сліз, а рухи були непевними. Того вечора вона вже не розповідала мені байок, а сіла на краєчку ліжка, вчепилася мені в плече і пояснила приглушеним і пристрасним голосом, що батьком Джома був вепрячий бог; що душі дітей цього бога красивіші й ніжніші, ніж звичайні душі, і що наш обов'язок на землі — піклуватися про них з покорою, яку ми виказуємо священним тваринам.