— Я впевнений, що можна, — відповів я, хоча не мав такої певності ні на йоту. Жінка, схоже, відчула полегкість і, втішена, пригладила на колінах свою темну сукню, при цьому опустила руку і, гадаючи, що ніхто не помітить, пошкрябала щиколотку. Бідні створіння, подумав я, дивуючись, як вони збираються жити у північній столиці. Я помітив, що в жінки на правій руці бракує підмізинного й мізинного пальців.
Раптом заговорила дівчина.
— Що стосується нас, — сказала вона якимось шорстким, неприємним тоном, — ми подорожуємо до місця зцілення, як ти міг би здогадатися. Воно називається A-лей-лін, і розташоване в горах. Але насправді… — вона замовкла на хвилину, мнучи пальцями тканину постілки. — Насправді… у цьому нема жодного сенсу…
— Ні, є сенс, — перебила її мати. — Ми віримо, що знайдемо там зцілення. Там святе місце. Храм чужоземної богині. І, можливо, боги півночі… на півночі є багато небаченого, сину, багато чудес. Ви й самі, мабуть, чули про них…
— Звісно ж, кажуть, і я в це вірю, що те місце є місцем магії, осідком знаменитих ворожбитів, — запевнив я. — Ті ворожбити, наприклад, винайшли карту зоряного неба, литу з мосяжу, за допомогою якої вони можуть вимірювати відстань од землі до зірок. Вони пишуть не лише цифрами, а й словами, і таким чином можуть спілкуватися крізь час і простір, а один з їхніх пристроїв може робити незліченні копії книжок — таких, як оця.
Я простягнув їм тоненьку Олондрійську Лірику, оправлену в темно-зелену шкіру. Жінки дивилися на неї, проте не наважувалися торкнутися.
— То це — валлон? — запитала дівчина, злегка затнувшись на цьому слові.
— Так. У ньому записано багато віршів північною мовою.
Мати дівчини не зводила з мене очей, і я здогадався, що виснажений вираз на її обличчі є наслідком не тяжкої праці, а неослабної печалі. — Ви ворожбит, сину мій?
Я засміявся.
— Ні-ні! Я лише вивчаю північну літературу. В читанні немає жодної ворожби.
— Звісно ж, ні! — гиркнула дівчина, здивувавши мене своєю люттю. Її маленьке личко спалахнуло, наче хтось відслонив лампу. — Нащо ти це робиш? — засичала вона на матір. — Навіщо? Навіщо? Чому ти не можеш замовкнути? Чому ти ніколи не можеш помовчати хоча б годину?
Жінка швидко закліпала і відвернулася.
— Можливо… — промурмотів я, наполовину підвівшись зі стільця.
— О ні. Ти не йди, — процідила дівчина, в її голосі бриніла нестяма. — Я образила тебе. Пробач мені! Моя мама і я — ми надто самотні. Скажи, — продовжила вона без паузи, — як воно тобі — відкрите море? Хіба ж не почуваєшся у ньому вільним?
— Гадаю, що так…
— Прекрасне і страшне водночас. Мій батько, ще до того як перестав говорити, казав, що відкрите море схоже на лихоманку. Він назвав його «лихоманкою здоров'я» — чи не здається тобі, що це дуже влучно? Лихоманка здоров'я. Він казав, що завжди почував себе в морі вдвічі живішим.
— Твій батько був крамарем?
— Чому ти сказав «був»? Він не помер.
— Пробач, — пробурмотів я.
— Він не помер. Просто він дуже тихий.
Я глянув на матір; вона сиділа з опущеною головою.
— Чого ти посміхаєшся? — запитала дівчина.
Моя примирлива напівусмішка випарувалася.
— Я не посміхаюсь.
— Добре.
Така агресія в нерухомому тілі, обличчя майже нічого не виражає. Маленьке підборіддя випнуте; очі свердлять мене щосили. У ній не було ані селянської боязкості, ані поваги. Я задумався над тим, що на це відповісти; було ніяково, ніби наступив на якусь тваринку в темряві.
— Ти розповідала так, наче він мертвий, — сказав я нарешті.
— Ти повинен був запитати.
— Мене збив з пантелику твій вибір слів, — парирував я, відчувши, що починаю дратуватися.
— Слова — то ніщо, пішли за вітром.
— Ні, — заперечив я з притиском, нахилившись уперед; сорочка прилипла мені до спітнілої спини. — Ні. Ти помиляєшся. Слова — це все. Вони можуть бути усім.
— Це така олондрійська філософія?
Від її глузування, її зухвалості мені перехопило подих. Це було так, наче вона підвелася й відважила мені ляпаса. На мить постать батька спалахнула в моїй пам'яті, наче маяк: в руці залізний стрижень з краплею вогню на кінці.
— Можливо. Можливо, так воно і є, — я нарешті здобувся на відповідь. — Наші філософії різняться. В Олондрії слова є чимось більшим, ніж те, що йде за вітром. Вони живуть вічно, ось тут. — Я підніс книжку, тримаючи її за корінець. — Тут вони живуть. Олондрійські слова. У цій книжці є вірші людей, які жили тисячу років тому! Пам'ять не може стільки тривати — вона може зберегти кілька віршів на кілька поколінь, але не назавжди. А це — може.