Врешті я задмухнув свічку і заснув, але дівчина не наснилася мені, як я того сподівався; вона втекла разом з крихітним пломінцем свічки. Натомість мені наснилося море, як воно лютує, розбиває наше вутле судно, топить прянощі, коле дошки й кістки своїми буйними руками… А потім наснилася мавпа, що стрибає з дерева на дерево, пригинаючи гілки. Щось було у тому, як вона озирається через плече, як звисає її хвіст, що аж кишить вошами… І, нарешті, патіо, плями сонячного світла, звуки квапливих кроків, усе ближче, вже чути дихання. Джевіку. Голос моєї мами.
Глава п'ята
Місто мого серця
Бейн, Золочений Дім, Незрівнянне Місто, побиває південні береги блиском своїх куполів. Обома узбережжями тягнуться піски, світлі, бездоганні, позначені витонченими пальмами, чиї тонкі силуети не дають тіні. Ті піски, що їх взимку шмагає дощ, а влітку пражить сонце, надають узбережжю вигляду дівчини в білому — олондрійському кольорі жалоби. Та коли наближаєшся до гавані, ця ілюзія розвіюється. Заявляє про себе місто: Бейн пишний, Бейн веселий. А просторінь гирла гавані з її старовинними кам'яними стінами та, здається, нескінченною армадою суден перепиняє шлях південним піскам.
З цього місця ненастанного нурту, цього чудового порту одного разу вийшов прикрашений багряними прапорами олондрійський флот, аби завоювати землю Евмені; з цього порту, з давніх-давен, «до Початку Часів», довгі торговельні кораблі вирушали на ріки, аби здобувати яблука, пурпур, золото. Вони й досі приходять, вантажені міддю й порфіром з Кестеньї, льоном та корком з Евмені, фруктами з Балінфейлу, кораблі, що плавають на північ аж до оселедцевих торговищ країни Броджіар і на південь аж до скарбниці моря, до самого Тінімавета. Тут вони збираються, і їх так багато, що вже й море саме по собі є містом, з канатними мостами, перекинутими поміж кораблями, так що морці можуть відвідувати одне одного, з ненастанними згуками мосяжних рогів, що їх носять на поясах посадові особи гавані, сінсавлі, які сновигають поміж кораблями в малих шлюпках кольору жовтка.
— Вперед! — гукають вони. — Назад! Ти, ану ліворуч, каправі твої очі!
А перед ними, навколо них здіймається оте інше місто: блискуча мозаїка веж-вітряків, терас, прогонів побілених сходів, нагромадження балконів і тіней, що натякають на олеандрові сади.
Бейн — це, звичайно, ім'я олондрійського бога вина, чиї очі «підмальовані, немов соняхи», а сам він грає на священній кістяній флейті. «Приходьте до нього з медом, — закликає Книга містерій, — з плодами виноградної лози білими й червоними, з фініками, з фіґами соковитими». Можливо, через присутність цього чужого бога з рум'яними щоками, який зводив людей своїм священним туманом, що засліплював мені очі й мозок — хоча я спирався на поручні й хапав повітря, хоча я дико озирався довкола, наче видивлявся, як би то зжерти гавань, — свої перші кілька годин у Бейні, та й, власне кажучи, увесь цей перший день я прожив у якійсь хмарі, пронизуваній час од часу картинами, що вражали, немов сонячні спалахи. Нас оточували чудові кораблі, більшість з яких — мигдалеподібні синьо-білі олондрійські річкові судна, вантажені динями; поки ми брязкотливим трапом торували шлях до жвавої набережної, чулися крики, лункі удари, радісна, бурхлива діяльність; було гаряче, світло яріло, височіли білі будинки; коли я врешті зійшов на набережну, на суходіл, ноги мені трусилися, і було враження, що камінь, яким мощено шлях, котиться мені до ніг, ще й гойдливі дерева і раптова, магічна присутність коней, що їх, здавалося, було більше сотні. Олондрійці люблять цих шляхетних тварин і запрягають їх до повозів, і всеньке місто Бейн наповнене ними — усюди їхні жваві, тремкі ніздрі, аміачний запах шкір, заплетені гриви, блискуча упряж, стукіт копит і купи теплих «яблук» на бруківці. Мої земляки-крамарі, носії мови кідеті, і я висадилися на берег, прикриваючись колихкими через тісняву парасолями, у супроводі натовпів слуг і носильників, і з тривогою звернули свої погляди на повози. Відразу нас оточило кілька вузькооких патлатих молодиків зі шкіряними заплечними торбами, які горлали слово «апканат», що мовою кідеті означає «тлумач». Один з них вхопив мене за руку: «Апканат!» — завзято твердив він, показуючи на себе і дихаючи часниковим духом мені в обличчя. Коли я похитав головою і відповів йому олондрійською: «Нема потреби», — він задер брови і посміхнувся, показуючи разки вузьких, як шило, зубів. На мить мій погляд вихопив цю яскраву картину: його чорні масні кучері, голова на тлі сліпучо-білої, осяяної сонцем стіни, — і ось він вже зник, приєднавшись до товаришів по ремеслу, що товклися довкола трапа й горлали.