Успіх нашої подорожі цілковито був у руках Стена, який, здавалося, зовсім не піддавався на чари цієї екзотичної столиці. Поки я приголомшено роздивлявся вежі й засклені вікна, він винайняв одну з великих відкритих підвод, що мала доправити нас і наш крам. Коли він поторсав мене за рукав, я, все ще ошелешений, пішов за ним і піднявся дерев'яними сходами на підводу, де мої чотирнадцять слуг поприсідали серед мішків перцю. Візник стрибнув на своє сидіння і ляснув поводами по кінських спинах. «Га!» — гукнув він, і високий повіз гойднувся. Я різко випав зі свого заціпеніння лишень на хвилину, але достатньо довгу, аби відкрити рота од зачудування, достатньо довгу, аби встигнути подумати: це все діється насправді, ми полишаємо гавань; достатньо довгу, аби озирнутися на елегантний Ардоньї, що гойдався на хвилях навпроти набережної, а довкола його трапа юрмилися тлумачі. Інший корабель розвантажував фрукти; повітря відгонило помаранчами. У натовпі я розгледів жінку з Тінімавета: вона сперечалася з тлумачами. А поруч, у якійсь подобі лектики, лежала хвора дівчина з мідним волоссям…
Повіз звернув за ріг, і корабель зник з очей. Гавань відступила слідом за кораблем, дедалі вужчала між стінами будинків. Стен, сидячи по мій бік, акуратний, нудний і незворушний, як завжди, торкнувся мого коліна.
— Екаві, ви скоро зможете відпочити. Ваш батько завжди зупинявся в певному готелі, недалеко від гавані, ще й зручно розташованому біля торговищ прянощами. Сподіваюся, вам він теж підійде. Ціна не надто висока, а неподалік є невеликі корчми, дуже дешеві і, я думаю, ідеальні для наших чоловіків…
Я зиркнув на нього і пробурмотів:
— Звісно, так.
Його обличчя було звичним, темним, трикутним, з блідим шрамом над одним оком; але зараз я бачив його на тлі білих стін, які ми минали, стін самого міста Бейн з їх кованими брамами й різьбленими дверима, увінчаними кетягами амаранту. Ми торохкотіли під вузькими кам'яними мостами, що з'єднували ці високі, урочисті будівлі, піднімалися переходами з вигнутими парапетами понад лункими вулицями, проїжджали під балконами, з яких звисали квіти, блякло-білі й кольору індиго, їхали крізь сонячне світло та глибокі тіні, що ними налиті були ці мощені бруківкою галереї. Отож, я спізнав момент, коли уявне стає дійсним, і таким великим було через це моє сум'яття, що наче фізичний холод заволоділо мною, аж я відчув слабкість, близьку до запаморочення. Бо, незважаючи на всі оті ретельно плекані квіти, це були саме ті вулиці, що про них написав Фодра: «Тут осінь, і завжди пустельна». Старі залізні брами поїдені іржею, стіни позеленіли од вільгості, будівлі оточені порожніми провулками, надто вузькими для повозів; це були саме ті вулиці, що їх той приречений, екзальтований, астматичний молодик з Солоного Узбережжя, чиї вірші спокусили цілу націю, назвав «нестерпними кварталами». «О вулиці мого міста, — прошепотів я, — зі стінами, що наче вицвілі гобелени». Стен кинув на мене швидкий погляд, в очах чаїлася паніка. Я вчепився руками в грубий матеріал мішків обабіч себе і дихав гарячим, сухим, запашним повітрям галереї. Вічне місто Бейн! Ми завернули за ріг; вулиця продовжувалась далі, а ми вкотилися на затишну площу зі стінами з рожевого каменю; зграя ластівок, сполохана нашим повозом, здійнялася у повітря; статуя молодої дівчини, розкинувши руки, спостерігала, як ми їдемо повз.