— Доброго дня.
Його золотаві очі розширилися.
— Доброго дня! Отакої!
Він простягнув руку, посміхнувшись, і моя долоня потонула в його долоні.
— Добридень і вам, телмаро! — Він нахилився ближче, шукаючи на моєму обличчі якийсь знак розуміння. — Ви розмовляєте олондрійською? Ви апканат?
Я засміявся й відповів йому досить незграбно, але з насолодою:
— Я — крамар з Чайних островів. Мій батько… він користувався… він приїздив…
— Так-так! — підхопив пан. — Але ходімо, аби не стояти на сонці. — Він повів мене до готелю доріжкою з рожевого сланцю. — Отже, ви — син того голомозого пана! Так, я чекаю його щороку! Сподіваюся, ніякого лиха… — Він урвав мову, тим часом ми піднялися сходами на ґанок.
— Він помер, — сказав я.
— Ох! — Панове чоло взялося зморшками з виразом такого щирого болю, аж я пошкодував, що не повідомив цього якось делікатніше. — Це жахливо, жахливо! І він не старший за мене! Одначе пробачте мені — я звуся Єдов Бейнський.
Він поклав руку на серце і вклонився, показавши мені круглий острівець рожевої шкіри на маківці; коли він випростався, я теж вклонився, промовивши:
— Джевік Тіомський.
При цьому він зайшовся голосним, радісним сміхом.
— Дивовижно! Яка освіченість! О, прецінь ваш батько був мудрий! Ну ж бо, зайдімо до оселі.
Він схопився за мосяжне кільце на дверях, потяг і відчинив їх, відтак запровадив мене у вельми простору, прохолодну кімнату, порожню, якщо не рахувати вазу з білими трояндами та стіл, на якому ця ваза стояла. Його шкіряні пантофлі гучно ляскали по кахлях, а поли світло-зеленого камзола для ранкових візитів маяли, наче крила, коли він крокував через цю залу і далі в напівтемний коридор. Цілий готель, як і його власник, просякнув запахами кедра, старих килимів і геліотропа. Сонні вітальні мріли по обидва боки галереї, кожна з високим мармуровим коминком, що блищав у тіні; безформні в сутінках предмети обстави тислися до стін. Нарешті через стрільчасті подвійні двері ми вийшли на веранду, залляту сонцем, і я зупинився, зажмурившись на мить од цього всевладного бейнського морського світла. «Я тут», — прошепотів мовою півночі, вчепившись у витончено прикрашені вигини балюстради. Залізо під моїми долонями було холодне, непіддатливе, чуже, чудове.
Господар запропонував мені фотель — довге низьке крісло, застелене зеленим шовковим покривалом, — і заспішив геть, аби принести «ковток місцевого». Я напівліг у фотелі, вдихаючи пахощі саду, аромат зморених спекою фіалок з домішками запахів пилу й старого тиньку. Небо було глибокої синьої барви, балкони своїм різнобарв’ям нагадували намисто. Я опустив погляд: бильце фотеля, застелене грушево-зеленою тканиною, здавалася, пульсувало в невтомному світлі. А поряд — моя долоня, вузька, темна, безвладна. В Олондрії. На той час, як мій господар повернувся з вином, я вже поринув у блаженний сон.
Прокинувся я скуйовджений і спітнілий; сів, підставивши обличчя вечірньому світлу, і думав про книжки. Це була година кебма, названа так на честь хліба, що його споживали в сутінках: крізь сад я міг бачити вогні у вікнах, а в одному зарослому зеленню дворі жіночий голос наполегливо кликав: «Валесе, додому». Я підвівся, обернувся й пішов углиб готелю, натикаючись у темряві на меблі, аж поки світло в коридорі не привело мене до господаря. Він сидів за столом, заставленим наїдками, його обличчя і наолієне волосся блищали в променях розкішної настільної лампи в сітці з рожевого кришталю.
— Заходьте, заходьте, — загукав він, заяснівши посмішкою і схопившись так швидко, аж зачепив стіл і викликав цим ніжний подзвін скла. — Мені не хотілося будити вас, але я радий, що ви нарешті прибули. Мушу сказати вам, наша розмова була напруженою!
Помахом руки він вказав на свого єдиного співтрапезника: мого ключника, Стена. Безбарвний, печальний, якийсь зіщулений навпроти високого бейнця, Стен сидів перед тарілкою, заваленою іноземними делікатесами — рожевими клешнями і відворотного виду кульками з холодцю.
— Стене, — промовив я, намагаючись стримати сміх.
— Екаві, — звернув він на скорботний тон. — Пан наполіг, аби я сів. Я відчув, що не можу відмовитися.
— Ні-ні, ти все добре зробив. Послухай-но, Стене, мені потрібні гроші, олондрійські гроші. Просто дай мені половину того, що у тебе в гаманці.
Бейнець, що так і продовжував стояти, спершись обома руками об стіл, переводив погляд то на мене, то на Стена з поблажливим виглядом людини в доброму гуморі, але, побачивши, що Стен вийняв гаманець і почав одраховувати мені в долоню яскраві трикутні монети, — насурмив брови у збентеженні.