Якщо ви любите Бейн так, як любив його я, тоді ви маєте знати його чар, п'янку суміш зарозумілості та життєвої сили, яка чаїть в собі велике зітхання, подібне до зітхання розлюченого океану, зітхання його страхітливої прадавнини, видобуте з безодень його каміння. Маєте знати пасажі під Золотою Стіною, де просиджують старі, граючи в лондо і попиваючи чарчину тейви, цього виготовленого з інжиру безбарвного алкогольного напою очищувальної дії, який не має запаху, але має післясмак — «наче козолист жуєш». Маєте знати продавців деревини і опівнічний клус коня, впряженого у повіз із нечистотами. Маєте знати, яким осяйним буває Королівський Театр, величезний, немов замок, і освітлений до урочистих подій незгірш як храм вогню, з широкими ярусними терасами, що спускаються до каналу. Маєте, певна річ, знати білі стіни, запах сумаху, запах пилу, пахощі смаження кави, обсмажених у тісті баклажанів, «нестерпні квартали», де виникає відчуття, що когось поховали, що люди не можуть жити серед таких старовинних веж. Все це я дослідив у місяці фанлеї, «Місяці Яблук», одному з найбільш щасливих і безтурботних олондрійських місяців. У Бейні, можливо, залишилося ще трохи людей, які пам'ятають мене тодішнього: молодого аристократа-іноземця у сірому шовковому костюмі.
Мої дні починалися з прогулянки екіпажем: я їхав вологими ранковими вулицями на великі торговища прянощами. Розташовані на місці стародавніх аукціонів коней та худоби, ці великі криті торговища під склепінчастими шкіряними дахами, які мають захищати від дощу, утворюють плутаний лабіринт, що тягнеться майже до гавані. Тут, у цій тіні відкриті міхи щедро являють кожному свій вміст: темний кумин, аромат гір; сушений подрібнений червоний перець кольору залізної руди; і куркума, «атрибут весілля». Забрівши сюди, тиняєшся поміж тісних, запашних, схожих на вольєри загородок, серед щойно прибулих зі своїх країн старих чоловіків і жінок, які попивають малими ковтками чай, сидячи поруч свого краму, а їх руки повсякчас пахнуть корицею. Є й молодшого віку крамарі: люди з неспішною мовою, пани-господарі, які витирають очі мусліновими хусточками; а в одному кутку жінка, що належить до Калак — давнього бейнського народу рибалок — продає вітер з великого мосяжного дзвона. Є тут і трави, свіжі й сушені — м'ята, майоран і базилік; є фіміам у темних конусах та схожих на глину кубах; повітрям ширяться пахощі, які, здається, говорять між собою, так наче торговище наповнене несамовитими привидами. Мандрівні продавці пропонують чай та позбавлену запаху «воду життя», яка допомагає прийти до тями тим, хто піддавався прянощевому божевіллю: прецінь у прянощах є підступні речовини, інгредієнти для любовного очарування, а ще є такі, що використовуються на війні та для віроломного вбивства. Я бачив, як вони продають порошок, що зветься сараваї, «сто вогнів», яким страчують ув'язнених за державну зраду; а є ще пряність без назви, яка, будучи рознесена вітром, заражає ворогів падучою хворобою. Пропонують також подрібнену шкаралупу страусового яйця — «заманювач жінок». Здається, ніби запахи згущують повітря — так, наче у напівсутінках подмух прянощів піднімається, як дим, і клубочиться довкола облич крамарів.
Тут я сидів разом зі Стеном, торгувався, сперечався і сміявся, пересипав перець покупцям у мішки і з усе більшим нетерпінням чекав тієї пообідньої години, коли настане кінець базарного дня і я зможу вирушити сам-один у місто. Коли цей момент наставав і мої слуги зав'язували мішки й опускали двері ятки, я вставав, струшував перець з одягу і, заледве кинувши якесь слово, полишав їх — виходив разом з останніми бейнцями, змішавшись з ними і перестаючи бути крамарем-іноземцем.
Був сезон раптових дощів. Шалені літні бурі сунули з заходу, вивергали потоки на сланцеві покрівлі й білі вежі-вітряки, гойдали і гнули до самого долу тополі на вулиці Книжників і брали приступом тенти кав'ярень. Це були дощі, що змушували людей тиснутися попід стіни, ховатися під балконами або чимдуж мчати через площі; від них намокали, як хлющ, тріпотливі стрічки і яскрава упряж коней, так що розмита фарба творила акварелі на їхніх боках. Бурі полокали вулиці, й потічки брунатної води ринули вздовж водостоків у напрямку моря; бурі тарабанили дахами кав'ярень, де люди тіснилися, сміючись, серед випарів і в напівтемряві. Я любив ці зливи; вони були такого роду, що на них ніхто не нарікає, адже їм передують задушливі, гнітючі години затишшя; вони накочувалися так само, як накочуються бурі на острови, лише тривали не так довго, і часто після них одразу з'являлося сонце. Я почувався щасливим кожного разу, коли дощ заставав мене на вулиці, бо тоді я мчав у найближчу кав'ярню разом з усіма, хто утікав од негоди, і всі ми, сміючись, протискувалися через двері. Дощ дозволяв мені забігати куди завгодно, зав'язувати швидкі, випадкові товариські стосунки, що мимоволі виникали за переповненими столами, в оточенні усміхнених подавальників, які доброзичливо проштовхувалися крізь натовп, несучи горнята паруючого яблучного сидру. Таким чином мене закидало поміж студентів та докерів, негоціантів та гув’ялхі — селян у старих робах, підперезаних мотузками, з олов'яними кульчиками, в грубому, закаляному гноєм взутті, з люльками, що їх вони курили, обережно притримуючи своїми порепаними деформованими руками. Надворі прало як з відра — а ми знай нахилялися над своїми трунками і для початку, звісно, завжди балакали про погоду, і всі раділи раптовій нагоді випити і бурхливій розрядці розлитого в повітрі передгрозового затишшя. У кав'ярнях пахло сидром, вологим одягом, паруючим волоссям і тютюном. Лампи сміливо розтинали наслану бурею темряву; часто хто-небудь грав на північному різновиді скрипки, яку слід тримати вертикально між голими ногами і яка стогне, немов вітер у вежах.