Після дощів місто було спокійним і сяючим, свіжовимитим, високі дахи блищали, мокрі дерева райдужно мерехтіли, і все здавалося погідним і тихим, адже буря минула. Чисте повітря сяяло холодним алмазним світлом. Вітри, що віяли з моря, дихали свіжістю, і місто позбувалося пилу; пил змивало разом зі спекою і спричиненим нею дискомфортом, і небо теж було немов випране й височіло блідо-блакитними прозорими шарами етеру, вкрите перистими хмарками, що мінилися блакиттю й золотом. Кав’ярні мало-помалу порожніли, і подавальники сідали грати в лондо. Дітлахи заходилися влаштовувати у стічних жолобах перегони своїми мальованими човниками; їхній сміх і вереск линули мокрими вулицями в мерехтливому повітрі, а над ними бабусі в білих шалях виносили свої крісла на балкони. У ці прозорі години я знову вирушав на прогулянку вулицею Книжників або до розлогих дерев Сливового Саду, часто з якоюсь дівчиною, що спиралася на мою руку, а то й з якимось студентом, що його приваблювало моє дивацтво, або ж із кимось з міських коханців-веселунів обох статей, що продавалися за гроші.
Бейн був невичерпний. В мене жодного разу не було відчуття, що я справді торкнувся його, хоча я любив книжкові ярмарки у затінку гойдливих дерев, величезний вибір книжок на столах, в скринях, поскладаних просто на землі, любив великі старі вілли, перетворені на книгарні. А ще я любив Старе Місто, що звалося «Кварталом Зітхань», з його заґратованими вікнами і похмурими укріпленими вежами, любив спостерігати за каналом, що звивався попід вулицями й мостами, та за скрадливими човнами, що ховалися поміж тінями дерев. Одного разу в кав’ярні, сидячи в оточенні зухвалої ватаги тимчасових компаньйонів, я, усміхнений і ситий, підняв келихтейви; поруч сиділа дівчина, чи то Айліт, чи то Керліт — її ім'я я більше не згадую, бо викреслив його з пам’яті, подібно до імен всіх інших дівчат, які мене супроводили.
— А може я залишуся тут, — гукнув, перекрикуючи спів, що лунав од сусіднього столу. — Може й не повернуся додому. Мені б хотілося пізнати кожен закамарок Бейна.
Дівчина, що сиділа поруч, захихотіла й мотнула головою, аби відкинути волосся; забряжчали кульчики.
— Бейн! — протягла вона. — Ти нічого не знатимеш про Бейн, аж поки не побуваєш на Святі Птахів.
Глава шоста
Свято Птахів
Гадаю, я досі так і не знаю Бейна. Свято Птахів дало мені знання не про якесь конкретне місто на землі, а про іншу, глибшу територію.
Розпочиналося воно так, як зазвичай розпочинаються свята, хіба що було позначене особливою щедрістю олондрійських веселощів: місто готувалося до святкування два дні. Гультяї вивалювалися з переповнених кав'ярень та облягали вулиці; коли бракувало місць за столами просто неба, вони сиділи на узбіччях, відкорковуючи пляшки з тейвою. З балкону свого готельного номера я спостерігав за тим, що діялося внизу: за садовими вечірками, за жінками в блискучому одязі, що накривали столи посеред олеандрів, за опасистими дідами, які волали, аби їм ще дали вина, за дітьми, що скрізь верещали й ганялися одне за одним, витоптуючи чорнобривці. Кожна дитина тримала гнучку лозину з прикріпленою на кінці пташкою, зробленою з цигаркового паперу, з тонким пір’ям, що кріпилося мідним дротом; коли діти гралися, ці чарівні витвори тріпотіли, немов збиралися злетіти на дерева, а вночі лежали покинутими в освітленій лампами траві. Я помітив, що у багатьох будинках було темно, без жодних ознак святкувань; одного разу побачив дитину, яка дивилася на вулицю, і за це її виволікли з балкона й надавали ляпанців. Але на вулицях панувало пожвавлення, вони ряхтіли яскравими кольорами, були переповнені продавцями, винарями й квітникарками, що всі водночас вирвалися з торговищ, аби підкорити світ.