У день, коли мала відбутися процесія, я зодяг чисту сорочку з перламутровим ґудзиком під шиєю й спустився вниз: цікаво було поспостерігати за цим особливим святом. Єдов був у передпокої, зазирав через вікно; коли я увійшов, він повернувся до мене й строго подивився.
— Куди це ви зібралися, телмаро?
— Йду подивитися на процесію, — відповів я безжурно.
Він спохмурнів. Я помітив, що сам він не був одягнений до виходу: на ньому був простий білий ранковий камзол, в одному вусі всього лиш скромна яшма, а вираз обличчя такий, який ми у Тіомі назвали б «пізньоранковим».
— О, невже ви збираєтеся сьогодні вийти надвір? — здивувався він.
— А чом би й ні?
— Та ж сьогодні Свято Птахів, телмаро. На вулицях буде повно лихих людей, злодіїв! Ваш батько завжди дослухався до моєї поради й не полишав готелю в це свято.
Більшого заохочення для мене годі було й придумати.
— До зустрічі! — я засміявся й широко відчинив двері.
Свято Птахів присвячене Авалеї, Богині Кохання й Смерті, що про неї мій метр якось сказав: «Не все, що є древнім, гідне похвали». З прочитаного я дізнався, що тінь Авалеї найчастіше сходить в моменти кризи; в мене склалося враження, що вона має бути схожою на острівних рослинних богів, німотна й глуха до будь-яких благань. І все-таки в її великий святковий день не приписувалося складати жертви чи сумувати. Кав'ярні були переповнені студентськими ватагами, які самозабутньо співали, відбиваючи ритм кулаками по столах, а Сливовий Сад заполонив галасливий натовп селян, зодягнених у всі відтінки блакитного і пропахлих вугільним гаром.
Коли почалася процесія, музиканти зіскочили зі своїх імпровізованих сцен, і натовп жваво посунув у бік Великої Набережної. Я зробив так само, проштовхуючись поміж глядачів, що пхалися, аби опинитися навпроти сірого фасаду Осіннього Палацу. Десь гриміли барабани: глибокі, урочисті. В садах палацу, де в минулому столітті знаменитий генерал повісився через кохання, люди видиралися на решітки кованої огорожі, щоб кращого бачити, й розмахували прапорами над птахаріумом, наповненим паперовими папугами ара.
— Ти щось бачиш? — гукнув хтось поряд мало не у вухо мені.
— Ні! — гукнув я у відповідь. Барабани били темний марш. Обидва боки вулиці були вщерть заповнені людом, який спостерігав за дійством з-під дерев, а непорушні військові контролювали кордони натовпу.
Процесія показалася на вулиці, і появу її звістив колихкий видих — видих, що вирвався водночас з грудей цілого натовпу, завмерлого в очікуванні; на зміну прийшов шквал музики, що вдарив уздовж всієї вулиці, немов водяний смерч, а слідом покотилася хвиля голосних криків і помахів шалями. Жінки маяли у повітрі своїми шалями, цими повільними прапорами з кольорового шовку; маяли, оголивши руки, маяли навіть з балконів і співали при цьому дивних, збудливих пісень, що здіймалися й пульсували в нагрітому повітрі та скидались на мелодії з самих глибин землі. Тепер з'явилися оті барабани, величезні, прикрашені дзвіночками, зроблені зі шкір священних биків — істот, випещених у храмах, вигодуваних пшеницею й базиліком; істот, що їм повертали голови на захід перед тим, як пустити під жертовний ніж; істот, чиї масивні роги заковували в бронзу. Барабанщики були у масках з фарбованого дерева і кивали головами в такт барабанного бою. За ними йшли молоді євнухи зі срібними кадилами, їхні солодкі моторошні голоси перепліталися з висхідними потоками етеру, змішувалися з темними димами фіміаму, що ширилися довкруг них… Повітря водномить наповнилося сильним запахом, якого я не міг визначити, щось схоже на первісні запахи ладану й горілої кістки, і, сп’янілий від цього аромату, більш потужного, ніж на торговищах прянощами, я побачив, як гордо виступають жерці, одягнені в шкіряні спідниці. Вони були оголені до пояса, з поголеними і розфарбованими охрою грудьми, голови їм вінчали бронзові роги жертовних биків; слідом йшли жриці в накидках з лев’ячої шкіри, в руках несли лілії, голови їм прикрашали вінки з волошок.