Це були студенти, поети й коханці богині Авалеї, і вони шаленіли від кохання, яке гнало їх вулицями. Кохання змушувало їх кидатися від стіни до стіни в ритмічному танці, зчепившись між собою й хрипко виспівуючи: «Багатства й слави не бажаю я, й царем не хочу бути; нічого іншого для себе не бажаю, окрім як буть твоїм коханцем і рабом, щоб залишатися з тобою; тож будь зі мною ти на пагорбах, цим здійсниш ти усі мої бажання…» Танець був схожий на той, що його танцювали напередодні битви. Отак вони мчали вулицями у гідній пекла нестямі, аж поки їхня пристрасть не вичерпалася, немов сніп блискавок серед провулків, й поки вони, все ще зчепившись руками, як налякані діти, не припленталися до сякого-такого прихистку — погано освітленої кав'ярні. Тоді я вперше побачив обличчя тих, хто був моїм товаришем по жаху; ті обличчя були худі й видовжені, з приголомшеним виразом, на тілах — пошарпаний одяг, як у тих, хто пиячить під мостами, жести мляві, і вони… все ще тримаються за руки. Вони були справжніми ревнителями богині й провели день у храмі, п'ючи хмільні трунки з ферментованих квітів, а дехто з них кохався за ширмами з храмовими блудницями і був на вигляд такий втрачений і випромінював такий відблиск, як щойно вбитий воїн. Кав'ярня, де ми опинилися, — втомлені й хворі, з надірваними легенями, — являла собою велику кам'яну залу з куполоподібною почорнілою стелею, з кіптявими лампами вздовж стін, із чого я зрозумів, що сонце вже сіло, і тільки блакитні сутінки ллються через прочинені двері. Очевидно, тут було добре відомо, що таке «Крила», бо швидко розпалили вогонь, і з темряви небавом матеріалізувалися сонні дівчата; одна з них прихопила великий олов'яний шаплик і заходилася бризкати в обличчя хлопчині, що зомлів. Ми дивилися одне на одного у світлі коминка.
— Де це ми? — запитав я худого замурзаного юнака, що тримав мене за руку.
Він знизав плечима.
— Десь у Кварталі Зітхань.
— Ви поранені?
— Ні, — відповів він, подивившись на мене так, ніби я запитав щось недоречне, хоча у нього на лобі й на волоссі запеклася кров, змішана з брудом. Ми і ще кілька юнаків сиділи за столом на дерев'яних стільцях, перев’язаних задля міцності мотузками, а дівчата, рухаючись безшелесно, наче відьми, доносили нам вино і тейву і наставляли долоні, аби ми клали туди монети, після чого танули, позіхаючи, в мороку.
— Мені треба випити, — сказав тремтячим голосом хлопчина, що сидів навпроти мене. Хоч він і посміхався, в очах йому стояли сльози… Інші поплескали його по спині, і хтось із них сказав: «Так, о боги, в мене спрага дракона!» — і почувся легкий смішок. З вулиці було чутно звуки флейт і ритм барабанів, те свято, з якого ми пішли — хоча б на мить — все ще тривало; і я виявив, що мені страшенно, до відчаю й туги хочеться, аби ці незнайомі юнаки дозволили залишитися серед них.
Ми були молоді й пройшли крізь вогонь, і тому соромилися. Ми не обмінювалися іменами, але по якомусь часі почали поводитися, як личить молодим людям, наша розмова стала голоснішою і вже не губилася у тій тьмяній залі, де свинина і кролятина потріскували над вогнищем і сонні дівчата вешталися, човгаючи ногами. Наші очі сяяли; один з хлопців зняв зі стіни скрипку, визувся і почав грати, обережно обіймаючи інструмент ногами; коли м'ясо зготувалося, ми жадібно накинулися на нього, губи нам замастилися смальцем, і сила, яку воно нам дало, була потужною, як сила вина. Якось непомітно в мене зав'язалася серйозна бесіда з двома юнаками; я пояснював їм речі, яких сам не знав, зв'язки між поетами, яких досі сам не помічав, це була чиста архітектура, спонукана емоційним збудженням і тейвою. Мої співбесідники були студентами Філософської Школи, і вони завзято зі мною сперечалися, демонструючи блискуче почуття гумору. Вони скрутили для мене цигарки, і ми, палячи, нахилилися й зблизилися головами; їхні жваві очі сяяли у темряві. Я зумів дати відповіді на всі їхні заперечення; вони подивилися на мене із захопленням, вони раділи, вони почали величати мене «Іноземним Професором». І я відчував себе на висоті людського блаженства, коли запротестував: «Ні, не іноземний. Я виріс на північних поетах…».
Ніч принесла музику. В кав'ярню увірвався гурт музикантів зі свята, озброєний хрипкими трубами, гітарами й набряклими барабанами; прибульці наповнили залу смородом поту, галасливо вимагали грошей і вина, сипали оглушливою й веселою какофонією звуків. Уся зала враз заяріла дівчатами, мабуть, тими ж, що раніше прислуговували нам, але тепер вони красувалися у довгих кульчиках, вищали й реготали, а молодики хапали їх і поривали до танцю, кружляли, аж стугоніла підлога, а стінами метлялися величезні тіні, зроджені червоними відблисками вогню од коминка. Музика привабила з вулиці трупу кестеньїйських танцюристів, чию появу п'яні студенти зустріли схвальними вигуками — це були гнучкі рум'янощокі молодики в шапках з круглими крисами й квадратним верхом, пошитих з рябих козячих шкір. Вони були зодягнені в довгі пурпурні каптани, які сягали халяв чобіт, але мали розрізи по боках, аби демонструвати їхні широкі вишиті штани; вони несамовито стрибали на п'ятах і пальцях ніг, при чому їхні тіла вище талії залишалися нерухомими, а на обличчях застигав гордовито-благородний вираз. Я споглядав усе через глибокі, сяйливі тумани, що оповили мене; споглядав, як підіймалася чиясь рука, кивала чиясь голова, ба навіть плече дівчини, яка підійшла, щоб сісти мені на коліна, споглядав через зоряний серпанок — воно було холодне на дотик, наче зроблене з емалі. Вона повернула голову, щоб подивитися на мене. Я був щасливий і виснажений, почувався так, наче опинився у відкритому морі: ніби світ потонув, а його місце зайняло щось нове, якийсь дзвінкий блиск, незмірний і прозорий.