Холодна дівчина ворухнула губами, щось сказала мені, але я нічого не почув. Запевнив її, що вона зовсім не важка. Мій потяг до неї не мав початку; я відчував, що він існував завжди, сліпий і стрімкий, як мій потяг до цього міста. Вона взяла мене за руку й повела до кімнат, якимось примарними коридорами, висячими сходами, непроникною темрявою, в кімнату з такими тонкими стінами, немов їх було зроблено з картону, де єдина свічка божевільно блимала в мороці. Знизу було чутно музику. Гадаю, дівчина щось говорила до мене, але я не міг зрозуміти нічого зі сказаного нею, аж поки вона не наблизилася до мене, і я чітко почув її голос, коли вона прошепотіла:
— Кузене, це те, що споживають боги.
Прокинувся я від різкого світла й тиші. А відтак, після тиші, виник звук — звуки вуличного шуму, що, як я зрозумів, і пробудили мене, звуки розмов і кроків, вибух сміху, рипіння дверей, дирчання дерев'яного столу по кам’яному хіднику. В роті було сухо, та болю я не відчував; проте, щойно спробував порухатися, почала боліти кожна кінцівка, нестерпний біль зосередився в черепі й ритмічно пульсував там, немов підлаштовуючись до дзвеніння у вухах. Разом з болем прийшло усвідомлення того, що я перебуваю в незнайомій кімнаті, і що тиша цієї кімнати — це перше, що я почув, порожнеча, що стривожила мене, бо це не було схоже на інші різновиди тиші: це був мертвий звук покинутості й запустіння. Розклепив очі. Я лежав на вузькій, просмерділій аміаком і мишами постілці, одягнений у саму сорочку, на підлозі з дерев'яних рейок, які давно позеленіли, в дуже малій кімнатчині, освітленій сліпучим сонцем. Жодного знаку по тій дівчині, і жодного знаку, що кімнатка комусь належить. Я сів, кволо намацав штани, що лежали в мене в ногах. Побачив під стіною свої черевики, але жилет щез, і я незабаром зрозумів, що гаманець теж пропав. Єдиний перламутровий ґудзик, що колись защіпав комір моєї сорочки, забрали, обтяли з вправністю хірурга.
Тремтяче тіло вкрилося огидним потом. Я відчинив двері й пошкандибав коридором — тьмяним простором, що ним котилася луна верескливого вульгарного реготу. Праворуч од мене відчинилася двері, й звідти вивалилася якась дівчина. Вона перечепилася і впала; була гола, якщо не рахувати зеленого шаля, яким затулялася. Тоді перекотилася спиною до стіни, повернулися лицем до відкритих дверей і, знемагаючи від реготу, гукнула туди: — Не роби цього! — а звідти у неї швиргонули парою пантофлів. Я стояв, похитуючись, мене нудило від гніву, а ще брали сумніви, чи це саме та дівчина і чи варто вимагати повернення своїх речей, та вона тим часом звела очі, подивилася на мене і загорлала намірено образливим тоном: — Вай! Чи це не верблюд Емуна Дейса? — Власна дотепність ввергла її в нестримний дурний регіт. Я відвернувся й продовжив нетвердими ногами йти коридором, відмовляючись вірити, що така особа могла бути моєю супутницею минулої ночі, і відчуваючи, що надто мало в мене сил, аби боротися.
Звернувши за ріг, я мало не врізався в одного з кестеньїйських танцюристів, що стояв і спокійнісінько собі дзюрив на стіну. Він був одягнений у довгу спідницю з розрізом, але під нею не було штанів, і передню частину спідниці він намотав собі на руку. Танцюрист був дуже високий; повернувши голову, він подивився на мене своїми гарячими чорними очима, і в цьому пильному погляді було стільки живої й моторошної уважності, аж я застиг на місці, дивлячись через плече на нього, і серце мені стислося. Він виглядав людиною, здатною мислити не так, як інші. В його очах була водночас порожнеча й глибина, і це переконало мене — він не просто божевільний; його погляд, сповнений натхненної цілеспрямованості, у поєднанні з красивим і при тому тваринно-розпусним лицем робив його втіленням чистого зла. Я відкрив було рота, але не міг знайти жодного слова у відповідь на цей погляд. Нарешті він струснувся й відпустив свою розкішну темно-пурпурову спідницю, яка сягнула йому нижче колін, відтак одвернувся і, задоволений собою, почвалав коридором.