Я бачив її три рази; можливо, чотири.
Першого разу — на сходах. Потім — у лабіринті вулиць, де я блукав, питаючи в незнайомих людей дорогу до каналу. Вона проросла в життя з найближчого муру, немов камінь захворів на рак. Я сахнувся, закричав і звалився у стічний жолоб.
Мабуть, втратив свідомість на деякий час. Очутили мене спритні руки жебрака. Коли я сів, він облишив у спокої мої кишені й вишкірив поламані зуби. Очі в нього були — як роздушені сушені фіґи.
— Тютюн, — шипів він, тягнучи мене за полу сорочки. — Тютюнцю для улюбленця богів.
На вулиці Сов я знову побачив її — привида дівчини з Кіема. Вона подивилася на мене очима якогось чоловіка родом з Країни Чапель. Піднявши руку, вона відібрала мені розум; я лопотів невідь що до сонячного світла; бігав, кричав, бився головою об стіни у пошуках милосердної темряви. Мій страх був сильніший за сором. Коли я знову прийшов до тями, повз мене проходила якась пара, і жінка підсмикнула подолок, аби не торкнутися ненароком мого розпростертого тіла. На ній була блідо-рожева сукня, волосся заколене шпильками.
— Яка гидота, — сказала вона, і її супутник відповів:
— Після Свята такого слід очікувати.
Чи існує якийсь зв'язок між Святом Птахів і цією маною? Хотілось би мені знайти одного з тих, хто товаришив мені тієї ночі — одного з Крил. Чи всіх їх переслідує привид, як мене? Я не можу в це повірити. Адже їх було так багато. Навіть тут, у готелі, я чую їхні крики.
Раніше я написав, що бачив її, «можливо, чотири рази». Тепер вже налічую п'ять.
Спочатку я не був певний; думав, що це просто жаский сон, викликаний моторошними подіями Свята. Але тепер я знаю, що вона переслідує мене уві сні.
Я знову її бачив. Втекти від цього неможливо. Я ходжу кімнатою, заварюю каву, п’ю гарячий напій склянка за склянкою. Я розмовляю з собою в дзеркалі. Я кажу:
— Прокинься. Відкрий очі. Подивися на мене. Якщо схилиш голову, я тебе прокляну.
Стен сказав Єдову, що я страждаю на лихоманку.
Стен усе знає. Я відразу йому розповів. Я сказав:
— Це джептоу.
На це слово він поцілував кінчики пальців. Джептоу — дикий дух, привид, громадянин країни привидів, джепнатоу-хет. Але Стен не забобонний. Він дотримується спокійної та впорядкованої релігії своїх предків, які служили нашій сім'ї від часу Війни Круків. Поки я оце пишу, він підтримує вогонь у глиняному черепку, палить шамбалу проти привидів і розмарин, «солону траву», як молитву до вітрів.
Що вона таке?
Вона являється у звукові курантів. Повітря б’є у дзвін і реве. Тепер я розумію, що світло має свій звук. Вона цілковито чужа мені: чужіша, ніж світлосяйне море, чужоземніша, ніж блякле узбережжя, ніж нерідне місто. Марно ридаю: — «Привиде, згинь, на волоссі твоєму стала гора» — таким пам’ятається мені кант переляканих дітей під далекими деревами.
— Допоможи, — кричу я. В нікуди.
І привид одповідає:
— Ні. Це ти мені допоможи.
У неї металевий голос, арфа світла.
— Ти мені допоможи.
Чого їй треба?
Я запитав її. Я загорлав: — Як? Скажи мені, як. — Але я не можу довго терпіти її голосу й присутності. Її маленький рот відкривається і закривається, печера світла. І ніч розсипається довкола мене, немов розбитий скляний храм.
Чого їй треба? Гадаю…
Пишу лівою рукою. Права перев'язана: минулої ночі я вибив нею вікно. Прийшовши до тями, побачив, що Стен нахилився наді мною й обмотує мені руку смужками, одірваними від простирадла, а обпеченою шкірою його щоки повзуть дві сльозини. Він сказав, що намагався перехопити мене, перш ніж я добіжу до вікна, але я зірвався так раптово, що він не встиг. Я сказав йому, аби він не винуватив себе. Він добре охороняв мене, поки я мандрував уві сні, не давав мені впасти на жаровню чи у вогонь.